Розділ 29

Елліот та Катажина обрали один з підйомників, котрий нагадував величезну карусель, що підіймалася вгору, затримувалася там на декілька хвилин, а тоді падала вниз, і коли він почав набирати обертів, підіймаючи їх вгору, Елліот поклав руку їй на плече.

— Ти тремтиш. Тобі що страшно? — засміявся. — Кат, скільки тобі років?

— Дещо лячно, — стримано всміхнулася вона. — І це не так вже й смішно насправді.

— Ти ж зі мною, — відповів, а тоді знову засміявся. — Так кажуть всі круті хлопці у фільмах.

— Тобі не треба рівнятися на когось, Ел, бо ти й так крутий, — Катажина зазирнула йому у вічі, намагаючись не дивитися вниз.

— Це дуже приємно, — дещо знітився він. — Останнім часом ти не надто балуєш мене приємними словами.

— Знаю, так вже якось сталося. Ти пробач мене, — тихо мовила.

— Ти теж мене пробач, — Елліот дивився на неї і розумів, що язик не повернеться зізнатися в тому, що він цілував іншу, а тим паче, її кращу подругу.

— За що? — здивовано запитала вона.

— Що я… — Елліот продовжував дивитися в її величезні вологі очі. — Що з тобою має бути ідеальний хлопець, а я не такий, на жаль.

— Ел, ти мене кидаєш зараз? — Катажина навіть не зрозуміла, що відчула в ту мить: біль, розпач, жаль…

Секунду Елліот мовчав, а тоді обдарував її своєю звичною насмішкою:

— Як тобі на думку таке спало? Ні, просто я кажу так, як є. Ти ідеальна геть у всьому, а я далеко не такий і від того відчуваю дискомфорт.

— Я не ідеальна, Ел, — зітхнула вона. — Зовсім ні.

— Можна я поцілую тебе? — спитав раптом, відчуваючи в середині вже знайоме, хвилююче солодке тремтіння.

Катажина завагалася, але Елліот не звернув на те уваги, очікуючи на відповідь, а тоді ледь помітно кивнула.

Елліот нахилився до її вуст і вже відчув на своїх її теплий подих, аж раптом механізм підйомника знову прийшов в дію і вони почали опускатися.

Момент вкотре був втрачений.

Елліот відчув жаль, але разом з ним часточку якогось дивного полегшення. Полегшення відчула й Катажина.

Десь через години півтори Майкл таки побачив Елліота та Катажину, котрі наближалися до нього, тримаючи в руках чотири великих мотка солодкої вати. Майкл якраз чекав Чада біля чергового ролеркостера, зручно влаштувавшись недалеко на лавочці.

— Привіт, як справи? — запитав співчутливо Елліот.

— Нормально, — Майкл байдуже кивнув.

— Вибач, затрималися. На одному з ролеркостерів була шалена черга, а ми так хотіли на ньому покататися, — винувато додав Елліот.

— Все в порядку, — Майкл кивнув йому, озираючись навкруги.

— Скільки ще хвилин малому там верещати? — запитав Елліот.

Майкл глянув на свій наручний годинник:

— Шість.

— Пошукайте щось цікаве, а я почекаю його, — розпорядився Елліот, сідаючи на лаву поряд з Майклом.

— Нема потреби, — заперечив Майкл.

— Є, бо ти сюди приїхав теж відпочивати, — не погодився Елліот. — Кат, відведи його на якийсь з крутих ролеркостерів, бо бачу, він сам дороги не знайде.

Катажина мовчки кивнула, простягаючи Майклу солодку вату.

Майкл підвівся, подаючи Елліоту Чадову олімпійку.

Хвилину вони з Катажиною йшли мовчки, набиваючи рота ватою, але смаку її обоє не відчували. Нарешті зупинившись біля Колеса Огляду, Майкл запитав:

— Не хочеш?

— Так, давай, — кивнула вона, роздумуючи над тим, як збирається побороти свій страх висоти. Вони з Елліотом піднялися лише на сім метрів і їй вже було лячно, а найвища точка, на котрій затримувалися кабінки Колеса Огляду складала сорок п’ять метрів.

Зачекавши в черзі лише дві хвилини, бо Колесо якраз закінчувало свій черговий оберт, Майкл та Катажина влаштувалися у напіввідкритій кабінці на два сидіння та зачекали, поки працівник застібнув на них всі необхідні паски безпеки.

— Тривалість повного оберту сім хвилин, затримка на найвищій точці три хвилини. Насолоджуйтеся! — повторив свою чергову фразу чоловік.

Колесо крутнулося, підставляючи йому наступну заповнену кабінку. Коли всі двадцять кабінок були готові, Колесо почало повільний підйом.

Майкл та Катажина дивилися куди завгодно, лише б не дивитися одне на одного. Проте коли Колесо дещо збільшило підйом, Катажина інстинктивно вчепилася пальцями в металеву перекладину, котра фіксувала їх у кабінці. Майкл помітив той рух і здивовано глянув на неї. Катажина нічого не відповіла, роблячи вигляд, що того погляду навіть не помітила.

— Тобі страшно? — врешті запитав Майкл.

— У мене акрофобія, — ретельно ховаючи розгубленість, весело мовила вона. — Здається.

— І ти погодилася на підйом на Колесі Огляду? — Майкл аж брови звів. — Нащо?

— Бо… Бо ти запропонував, — відповіла, все ще фальшиво всміхаючись.

Майкл дивився на неї широко розплющеними очима не знаючи, що й сказати.

— Кажуть, що найкращий спосіб позбутися фобії, це пройти через неї. Я так і роблю, — додала вона. — Але поки-що виходить якось не дуже.

— Чому ти вирішила долати свій страх висоти не з Елом? — нащось запитав Майкл.

— Бо він мене й так висміює, — відповіла, стискаючи плечима.

Майкл знову відвернув голову, дивлячись в бік, а потім глянув перед собою й промовив:

— Дивись, який неймовірний краєвид. Гадаю, він все ж дещо компенсує твій страх.

Краєвид і справді був дивовижний, бо з висоти, на якій знаходилася їхня кабінка, все місто було наче на долоні, й навіть виднілися обриси їхнього рідного передмістя вдалині.

— Так, просто неймовірно, — погодилася вона, з захватом озираючись на всі боки і дійсно навіть дещо забуваючи, де знаходиться.

Майклу здалося, що він під тортурами. Бачити Катажину так близько, відчувати її тепло, спостерігати, як вона дихає, і не мати права навіть торкнутися її — то ставало вже нестерпно боляче. Якщо раніше Майклу здавалося, що кращим варіантом в його ситуації було бачити її з Елліотом, але все ж бачити, то зараз той варіант вже не виглядав таким привабливим.