Розділ 22

— Я не хотів, аби ти знав, бо ж я не такий. Як каже дідусь, як вважає батько, як вірите ви — я твердий, мов скеля, і здатен будь-який біль придушити всередині, не виплескуючи його назовні. Я так і робив, але цього разу… — Майкл важко зітхнув. — Супротивник виявився сильнішим за мене.

— Хіба є такий? — щиро здивувався Елліот, присідаючи на край ліжка.

Вуста Майкла знову торкнула гірка усмішка, бо він знав, що брат думає геть не про того противника, про котрого він розповідав:

— Ел, я впевнений, цей супротивник вкладав на лопатки навіть сильніших за мене.

— Зажди, — до Елліота раптом дійшла суть. — Мова зараз про дівчину. Я правий?

— Є дівчина, при одному погляді на котру зі мною кояться речі, які я не в змозі пояснити навіть сам собі. Думаю, тобі вже теж відоме це почуття, — Майкл міцно заплющив очі, глибоко втягуючи в себе повітря. — Дитинство здохло! Так, здається, ти якось казав?!

— Чому ж ти так мучиш себе? Просто скажи їй про це. Насправді все не так страшно, як ти думаєш, — Елліот підбадьорливо йому усміхнувся. — Не так складно.

— Для мене складно, бо вона обрала іншого і мені не залишається нічого окрім того, як стояти осторонь і просто спостерігати за їхнім щастям, — Майкл змовк.

— Впевнений, що той хлопець придурок і на неї не заслуговує, — сміливо зауважив Елліот.

Вуст Майкла торкнулася легка усмішка:

— Чому ти так думаєш?

— Бо якщо ти обрав когось, то я впевнений, що кращої за неї вже нема. Враховуючи те, що й ти найкращий зі всіх хлопців, котрих я знаю, цілком логічно, що жоден інший її не вартий, — відповів Елліот. — Ти маєш їй сказати. Можливо тоді вона усвідомить, що той інший не потрібен їй, а насправді потрібен ти.

— Навіть не думав, що в тобі стільки філософії, — криво всміхнувся Майкл.

— Сам не думав, — чесно зізнався Елліот. — Хто вона, Майку?

Майкл очікував того питання, але на нього відповідати був не готовий:

— Це немає значення, Ел.

—Має! Майку, ти ж такий цілеспрямований. Ти повинен боротися за неї, — мовив Елліот і враз додав. — Якщо все стало так серйозно.

Майкл лише хитнув головою, відмовляючись.

— Майку, це Тесс? — Елліот співчутливо поглянув на нього. — Після того поцілунку з тобою все й почалося.

— Це почалося раніше. Я навіть не знаю, коли саме, — на мить Майкл задумався над чимось, а тоді більш бадьоро додав. — Гаразд, я відповів на твої питання, тепер ти все знаєш і говорити більше ні про що. Постараюся більше тебе не лякати і візьму себе в руки. Життя продовжується і на світі ще багато дівчат.

— Це не твої слова, Майку, — зітхнув Елліот. — Але нехай буде так! Проте, якщо ти все ж вирішиш начистити мерзенну пику того слизняка, то лише свисни.

— Буду мати на увазі, — кивнув Майкл.

Елліот стиснув його руку і підвівся з ліжка:

— А де батько з Чадом?

— Поїхали по молоко, — Майкл потягнувся до свого журналу з коміксами, що лежав на підлозі поряд з його ліжком. — Вже б мали повернутися.

— Піду, погляну, — Елліот відчинив двері, але на порозі озирнувся.

Майкл тримав в руках комікс, проте його геть відсутній погляд знову був спрямований до вікна.

На Різдво дійсно приїхав Кенто і хлопці, навіть Майкл, пожвавішали і щиро раділи. Вони не відходили від нього ні на мить, даючи зрозуміти, як сильно за ним скучили. Кенто обдарував їх подарунками. Тогоріч кожен з хлопців отримав по новому шинобі-сідзоку — костюму для занять карате, та по симпатичному шерстяному светрові з різдвяною тематикою. До того ж Чад отримав ролики, котрими марив останні пів року, Елліот  захисне спорядження для велосипеда, а Майкл — новенький, більш крутий плеєр та декілька дисків до нього. Тими подарунками обдарував їх Віктор.

Майкл теж не залишився осторонь і з під ялинки брати та батько з дідусем дістали свої подарунки. Там не було нічого серйозного: для хлопців новенькі пенали, для Віктора органайзер, а для Кенто нові сільниця та перечниця для кухні, проте всі були більш аніж задоволені. Гордо вручив свої саморобні листівки Чад і весь день ще ходив та хизувався ними. Елліот теж здивував, бо вручив братам по маленькому пакуночку, в котрих виявилися симпатичні шкіряні ремінці-браслети, котрі були надзвичайно популярні серед підлітків, а ще він поводився чемно та співав Різдвяний гімн, що було куди краще будь-яких подарунків.

Десь під вечір у будинку пролунав телефонний дзвінок. Майкл, котрий якраз готував всім гаряче какао з печивом, поки решта реготали над старою різдвяною комедією у вітальні, гукнув, що візьме.

Протерши руки рушником, він підняв слухавку, притискаючи її до вуха плечем:

— Будинок Беннерів!

В динаміку затамувала коротка пауза, але Майкл вже підсвідомо відчув, хто то.

— Майкле, привіт, — голос Катажини затремтів. — Щасливого Різдва!

— І тобі… — ледь знайшовся з відповіддю, — теж…

— Як ти? Як почуваєшся? — співчутливо запитала вона.

В ту мить Майклові до зубного скреготу захотілося сказати їй, як він почувається, як йому було протягом останніх місяців, але хлопець сам себе зупинив:

— Вже краще. Як у тебе справи?

— До нас приїхала рідня і у нас… — Катажина на мить задумалася. — У нас гамірно.

— Це ж добре, — Майклу не хотілося усміхатися, але усмішка вуст торкнулася мимоволі.

— Та де там! Мені здається, що я десь в циганському таборі, — засміялася вона.

Між ними знову запанувала ніякова тиша і Майкл поспішив її розірвати:

— Тобі Ела покликати?

—Кого?... А! Так, — Катажина наче на мить задумалася, хто ж то такий, а тоді опанувавши себе швидко додала. — Так, поклич, будь ласка!

— Хвилину, — Майкл на секунду затримав слухавку біля вуха, намагаючись почути її дихання, а тоді поклав телефон на кухонну поверхню, гукаючи Елліота.

Про що вони розмовляли, Майкл не знав, бо взявши тацю з печивом та какао, він пішов до вітальні.