Розділ 17

Заметіль не прогнозували, але вже по обіді небо, з ранку ще яскраве та блакитне, заволокли брудно-сірі низькі хмари і на скуту легким морозом землю посипався сніг. Ближче до четвертої мілкий сніжок перетворився на білі пластівці і відчутно погустішав. За якихось декілька годин ще чорна з ранку земля повністю вкрилася сніжним покривалом, а на вулиці виїхала єдина в передмісті снігоприбиральна машина, проте швидко з поля зору вона кудись зникла.

Уроки закінчилися і учні в повному захваті прожогом кинулися на вулицю. І молодші, і учні старших класів, всі, наче малюки, дуркували та стрибали під снігом, що навіть не думав припиняти сипатись з неба.

Чад не став виключенням і брати заледве затягнули його до шкільного автобуса. Пручаючись та обзиваючи їх, Чад все ж вмостився на сидіння, а тоді насупившись вдивився у вікно. З полегшенням видихнувши, Майкл поглянув у бік водія. Здавалося, за якихось десять хвилин, котрі вони їхали від школи, снігу на галявинах чепурних будиночків знову побільшало.

— Справжній снігопад, — захоплено промовила Катажина, котра сиділа поруч з Елліотом. — Казково!

— Це точно, — погодився Майкл, — тільки б цей снігопад не переріс у щось вже не таке казкове.

— Ну ти й зануда, — зі сміхом відповів Елліот і повернув голову до Катажини. — А ти чому автобусом сьогодні?

— Батьки в місто поїхали. Знайомі запросили їх на чаювання о п’ятій.

— Якісь британці? — продовжував хихотіти Елліот.

— Напевно, — стиснула плечима Катажина. — Сказали, будуть не раніше сьомої.

— То ти зараз одна вдома будеш? — Елліот скосив погляд на Майкла, але той, здавалося, був повністю занурений у якісь свої думки і більше на них уваги не звертав.

Зайшовши до будинку через задні двері, котрі вели одразу на кухню, Майкл струсив сніг з куртки Чада, а тоді вже зі своєї і лише потім помітив, що кнопка автовідповідача миготіла червоним світлом. Проте не встиг він ввімкнути голосове повідомлення, як телефон знову запищав.

— Так, — Майкл затиснув телефонну слухавку між плечем та вухом.

— Привіт, Майку, — почувся голос Віктора. — Добре, що ви вже вдома, бо я залишив повідомлення.

— Ще його не прослухав. Ми щойно зайшли.

— Майку, мені Петер та Марія телефонували, через снігопад та заметіль вони заблоковані у місті.

— Овва! — Майкл здивовано присвиснув. — Не думав, що в місті таке коїться. У нас тут теж снігоприбиральна машина була, але потім кудись зникла. Сніг падає, але ще не заметіль.

— Всі снігоприбиральні машини зараз на дорозі з міста, але їхній роботі добряче заважає те, що сніг все сипле зверху і вони просто не встигають очищати трасу. Так от, — продовжив Віктор. — Виговські попросили, щоб Катажина деякий час побула у нас. Я погодився звичайно, проте є одна маленька проблемка.

— Яка? — Майкл насторожився.

— Я уявлення не маю, як сам потраплю додому, якщо снігопад не припиниться, — в голосі Віктора ковзнула тривога. — Зателефонувати Тесс?

— Ні! — різкіше, аніж збирався, відповів Майкл. — Не треба.

— Майку, все ж буде гаразд? — дещо невпевнено запитав Віктор.

— Тату, коли у мене щось було не гаразд? — з образою в голосі, питанням на питання відповів Майкл.

— Так, звісно. Вибач, друже, — Віктор засміявся. — Добре, я приїду, як тільки зможу.

— Окей, — Майкл вже хотів попрощатися, але все ж запитав. — А Катажина взагалі знає?

— Марія їй телефонувала і вона десь прямує до нас. Може зустріньте її? До речі, ти впевнений, що у вас просто сніг падає?

Майкл поглянув у вікно і зумівся, бо там окрім білої стіни нічого видно вже не було:

— Здається. Не знаю. До зустрічі, тату!

— Бувай, — Віктор поклав слухавку першим.

Майкл поспішив до парадних дверей, розчиняючи їх настіж, і крізь снігову завісу зумів розгледіти на тротуарі тендітний темний силует, котрий наближався до їхньої алеї. Вирішивши дочекатися її, Майкл причинив двері, залишаючись на ганку. Катажина теж помітила його і прискорила кроки. Забігши на маленький ганок, де заледве розміщувалися двоє дорослих, вона поглянула на Майкла з яскравою усмішкою. Вся її плетена шапочка була засипана снігом, сніг був у капюшоні, на білявому волоссі, котре вільно розсипалося по плечах та грудях, припорошив навіть довгі густі вії.

На дворі було холодно, але Майкл холоду чомусь більше не відчував. Широко розплющеними очима він дивився на Катажину, не в змозі навіть зробити ковток повітря.

— Майкле, замерзнеш, — весело мовила вона, схиляючи голівку на бік, і декілька разів кліпнула, струшуючи сніг з вій.

Майкл зачаровано дивився, як тендітні сніжинки торкаються її блідих щік, перетворюючись у краплинки, схожі на сльози. Катажина в ту мить теж здавалася йому сніжинкою: такою ж тендітною, такою ж крихкою, такою ж казковою. Вперше в житті Майкл відчув в душі заздрість, заздрість до молодшого брата. На кінчику язика крутилося єдине питання: чому Елліот, а не він?!

— Майку? — усмішка злетіла з рожевих вуст і Катажина ледь торкнулася його щоки. — Ти ж вже наче крижинка!

— Я просто… — Майкл швидко прочинив двері, пропускаючи Катажину до будинку й відводячи свій геть розгублений погляд.

Катажина пройшла в передпокій, струшуючи сніг, та почепила свою куртку, шапку і шарф на вішак. Проте її руки так тремтіли, що вона не змогла надійно зачепити її на гачок й куртка повільно поповзла на підлогу. Катажина затисла тканину пальцями, Майкл кинувся допомагати, мимоволі накриваючи її долоньки своїми. Погляд вже було не відвести, проте ані Майкл, ані Катажина навіть не намагалися те зробити. Їй здавалося, ще мить і серце просто вискочить з грудей, йому катастрофічно не вистачало кисню і легені починало обпікати вогнем. Вперше Катажина помітила якого неймовірного прозо-зеленуватого кольору його дещо розкосі очі, вперше Майкл помітив декілька крихітних родимок на її ляльковому обличчі. Вуста її розімкнулися, наче Катажина збиралася щось сказати. Майкл нервово сковтнув, задивившись на ті вуста. Погляд Катажини мимоволі ковзнув до його шиї, затримуючись на доволі чітко окресленому Адамовому яблуці.