Розділ 14

Віктор був більш аніж здивований, коли поклав слухавку телефону та поглянув на хлопців, котрі дуркували у вітальні.

—Що таке? — Майкл відпустив Чада, котрого лоскотав до реготу.

Елліот, котрий активно допомагав йому, теж поглянув на Віктора:

— Тату, щось сталося?

— Поки не розумію, — Віктор уважно придивився до старших синів. — Нас запросили на недільний обід.

— Знову? — Елліот спохмурнів, роздратовано жбурляючи подушку на диван. — Коли вже до наших сусідів дійде, що ми не жебракуємо і їхні подачки нам непотрібні?

Майкл незадоволено глянув на нього.

— Нас запросила пані Виговські, — багатозначно звів брови Віктор.

— Хто? — перепитав Чад, широко розплющивши очі.

— Мама Катажини? — Елліот розгублено перевів погляд на Майкла, наче сподівався, що той як завжди все пояснить.

— Так. Вона запрошує нас до них на обід, бо хоче познайомитися з друзями дочки та, відповідно, їхнім батьком, — кивнув Віктор. — Ел, що ти зробив? За що я маю вибачатися?

— Нічого, — Елліот схвильовано ковтнув. — Нічого, окрім того, що повів її до піца-залу, як ти й пропонував.

Віктор усміхнувся.

— І що? Ми підемо до Катажини додому? — присвиснув Чад.

— У нас просто немає вибору, — Віктор попрямував з вітальні. — Якщо вже воно так, то гайда на кухню, щось приготуємо і справте на пані та пана Виговських щонайкраще враження, хлопчики.

— Що це все означає? — перепитав Чад, шарпаючи Майкла за рукав кофти.

— Що Ел вже собі наречену знайшов і ми йдемо знайомитися з її батьками, — цілком серйозно відповів Майкл.

Елліот відвісив йому запотиличника і попрямував на другий поверх. Регочучи, мов навіжений, Чад помчав за ним, викрикуючи свої улюблені жартівливі ображалки. Майкл залишився стояти посеред вітальні і усмішка його раптово зійшла з обличчя.

— Мамо? — Катажина зойкнула. — Це було обов’язково?

— А що тут такого? — здивувалася та.

— Дійсно, що тут такого, Касю? — поцікавився з усмішкою батько. — Якщо ці хлопчики твої друзі, то чому б нам не стати друзями з його батьками?

— У них лише тато, — Катажина присіла на кухонний стілець за обіднім столом, котрий накривала матір. — Я не знаю подробиць, але чула, що їхня мама померла майже чотири роки тому.

— Він один виховує трьох дітей? — матір захоплено сплеснула в долоні.

— Я вже поважаю цього чоловіка, — додав батько.

— Ще в них є дідусь, у котрого вони проводять літні канікули, — Катажина поглянула на сервірування столу, морщачи свого маленького носика. — Мамо, заради Бога! Столове срібло?

— Наша мама хоче справити враження, — підморгнув батько до Катажини.

— Не злися й не хвилюйся, — продовжила вона. — Ми не так давно тут і у нас зовсім мало друзів. Чому б не почати їх заводити?

— У мене вже просто аргументи скінчилися, — зітхнула Катажина.

— Чудово, тоді розклади, будь ласка, склянки, — широко всміхнулася матір.

Катажина, не втримавшись, теж всміхнулася. Вона любила своїх батьків до нестями і вважала, що їй з ними дуже пощастило. Вони завжди були лояльними до неї, підтримували будь які починання, допомагали та ніколи не нав’язували своїх порад, проте й Катажина їх практично ніколи не розчаровувала. До того ж, як батько, так і матір були досить товариськими та відкритими людьми і любили нові знайомства. Можливо саме дякуючи тим їхнім якостям, в Штатах вони швидко стали своїми. Якби матір запросила на обід когось з сусідів, то це Катажину б навіть не здивувало, але Віктор Беннер — вони ж навіть жодного разу не бачилися, та й Катажина ще з ним не зустрічалася, лише один раз балакала по телефону. Тому вона не могла уявити, що про її батьків подумає Віктор. Малювала собі, як він здивувався, почувши запрошення і певне ще декілька хвилин розпитував хлопців, хто така Марія Виговські і чого кличе їх на обід.

Беннери виявилися досить пунктуальними і приїхали спізнившись лише на десять хвилин.

Марія відійшла від вікна й задоволено усміхнулася:

— Вони такі милі! Вже мені до вподоби.

Катажина зітхнула закочуючи очі й поставила на стіл свіжі булочки у корзинці з вишитою серветкою.

Батько відчинив двері, щиро та невимушено усміхаючись:

— Вітаю вас в домі Виговських! Прошу, проходьте, будь ласка!

— Віктор Беннер, можна просто Віктор, — він простягнув руку для рукостискання, передаючи ще тепле скляне деко, накрите непрозорою кришкою.

— Петер Виговські, — Петер міцно потис її у відповідь. – О! Ну навіщо ви?!

Катажина пройшла в передпокій до нього, збираючись допомогти з одягом:

— Містере Беннер, вітаю.

— Катажино, я радий зустрічі з тобою, — ласкаво всміхнувся Віктор і Катажині та усмішка сподобалася.

— Вітаю, молоді джентльмени, — Петер простягнув долоню Елліоту, котрий стояв найближче до нього.

— Ел, — він потис руку Петера, відступаючи.

— Сер, — Майкл ввічливо кивнув, — я Майкл.

— Чад, сер, — намагаючись бути серйозним, як і старші брати, долоню Петера потис Чад.

— Мені дуже і дуже приємно з вами познайомитися, — невимушено всміхаючись, відповів Петер. До них наблизилася Марія і Петер поклавши руку їй на плече додав. — Моя дружина, Марія.

— Як чудово, що ви прийняли наше запрошення. Прошу, проходьте і почувайтеся як вдома. Не соромтеся! — Марія взяла пальто Віктора, чіпляючи на гачок круглого вішака, і вони пішли до вітальні.

Катажина взяла куртку та шапку Чада, стаючи до вішака поряд з Майклом:

— Вибачте за це все, але мої батьки занадто товариські.

— Все круто, ми раді, — Елліот почепив свою куртку і всміхнувся їй. — Твої батьки прикольні.

— А ще вони страшні балакуни, тому тримайтеся, — ніяково усміхнулася Катажина. — Я вас попередила, якщо-що. Ходімо!

Марія одразу оцінила яблучний тарт, котрий принесли Беннери. Коли Віктор сказав, що вони з Майклом випікали його самі, просто розчулилася.