Розділ 12

Чада застали в сльозах. Хлопчик присів біля ганку Молодшої школи, затуливши обличчя долонями, і тихо схлипував. Майкл та Елліот миттєво кинулися до нього, присідаючи навпочіпки поряд. Хлопці могли пробачити багато що, на багато що могли заплющити очі, але коли справа стосувалася молодшого брата, ладні були на шмаття порвати весь світ. Перезирнувшись між собою, Елліот кивнув Майклу починати розмову.

— Гей, друже! — Майкл обережно торкнув його за плече.

Чад струсив його руку, але обличчя своє не показав.

Хлопці не були звиклі до сліз Чада. Він стійко витримував тренування дідуся, ніколи не жалівся на те, що його ображають інші діти, стиснувши зуби, терпів батьківські покарання, типу стояння в кутку, або миття підлоги в туалеті. Отже ситуація була вкрай серйозною.

— Може Фарелл? — Елліот стиснув кулаки.

— Не думаю, — одними вустами відповів Майкл.

— Чад, як щодо порції желейних ведмежат та чоловічої розмови з братами? — Елліот награно всміхнувся. — Що скажеш?

— В тебе є желейки? — крізь притиснені до обличчя долоні почулося не надто розбірливе бурмотіння.

— Ні, але Майк їх обов’язково купить, — засміявся Елліот.

— Чад, що сталося? — м’яко запитав Майкл.

— А желейки? — Чад повільно опустив долоні.

— Обіцяю! Слово скаута, — відповів Майкл.

— Нам треба зробити новорічні подарунки, — зітхнув Чад, стираючи сльози зі щік. — Всі робитимуть два подарунки, а я — лише один.

— Чому? — Майкл вже знав, до чого мова йде, а Елліот ще перебував у щасливому невіданні.

— Бо у мене нема мами, лише тато. Вони сміялися. Вони всі сміялися! — викрикнув Чад, знову ховаючи обличчя в долонях.

— Сміялися? — Елліот сіпнувся. — Як це розуміти? Зараз піду і запитаю вчительку, що у них там на уроках діється.

Майкл схопив його за рукав куртки, зупиняючи, і знову торкнувся плечей Чада:

— Впевнений, що все було якось не так. Думаю, ти просто не зрозумів друзів. Не вірю, що вони сміялися з того, що у тебе немає мами. Певне сміх був через те, що вони тобі по-дружньому заздрять. Тобі ж треба зробити лише один подарунок, а їм цілих два.

— Ти думаєш? — Чад з надією поглянув на нього.

Майкл ствердно кивнув, зиркаючи на Елліота. Той теж вимушено кивнув на знак згоди.

— Але завчасно не радій, бо насправді тобі треба зробити аж чотири подарунки, — з найсерйознішим виглядом додав Майкл.

— Чому? — личко Чада стало задумливим.

— Ти хіба залишиш без подарунка дідуся та нас з Елом? — Майкл легенько щипнув його за носа.

Провести Чада з кожним роком ставало все важче, але Майклу те ще вдавалося. Він простягнув свою долоню і Чад вклав у неї свою. Елліот непомітно видихнув. Хлопці попрямували в бік воріт школи вдавано сперечаючись, чия черга йти до маркету за желейними ведмедиками.

Звичайно про той інцидент Віктору не було сказано й слова жодним з братів і вони сподівалися, що так буде й надалі.

Коли Чад вже вклався спати, перед тим прикінчивши останню цукерку і задоволено показавши язика Елліоту, хлопці зайнялися своїми справами. Майклу треба було підготувати реферат про корисні копалини, які видобувають у їхньому штаті, Елліот сів за малюнок для художньої виставки, в котрій його примусила взяти участь Катажина ще декілька тижнів тому.

— Як там у тебе? — Майкл на мить відірвався від свого реферату, поглядаючи на малюнок. Він давно вже помітив, що Елліот не аби як малює, проте коли йому про це говорили, лише відмахувався. Відмахувався доти, допоки за нього не взялася Катажина.

Майкл змушений був погодитися, що Катажина впливала на Елліота лише з позитивного боку і це не могло не радувати. Він став стриманішим, розсудливішим, серйознішим. До Майкла йому звісно ще було далеко, але результати все ж не могли не тішити.

— Наче нічого так, але ж нудотно! — скорчив гримасу Елліот. — Хай би сама й малювала. Де вона взялася на мою голову?!

Майкл всміхнувся, але та усмішка вийшла якось сумною. Він хотів нагадати Елліоту про його обіцянку розповісти що сталося з Катажиною, але боявся, що Елліот зрозуміє його не правильно, чи просто все зрозуміє. Проте за якусь хвилину-дві Елліот сам почав розмову. Розфарбовуючи свій малюнок, він шумно видихнув.

— Що? — перепитав Майкл, поправляючи свою настільну лампу.

— Не знаю, що з Катажиною діється, — Елліот видихнув, відставляючи в бік фарби. — Я ж займався з нею протягом місяця і знаю її рівень знань. Не ображайся, але вона, певно, навіть за тебе розумніша.

Майкл всміхнувся.

— Не знаю, як там з інших предметів, але останнім часом бачу, що на англійську вона приходить геть не готовою. Сьогодні Монро сказала, що хоче поспілкуватися з її батьками. Ти б бачив той жах на її обличчі. Їй дуже перепаде, навіть не сумніваюся.

— Думаєш, що в тому є твоя провина? — Майкл теж відсунув реферат, повертаючись до нього обличчям.

— Я не знаю, що мені думати, але дуже не хочу, щоб так думали її батьки, — Елліот опустив голову.

— Для тебе це важливо? — Майкл з кожним подихом відчував, що серце наповнюється незрозумілим смутком.

— Думаю, так, — Елліот знову зітхнув, роздивляючись свій малюнок. — Я хочу їй допомогти. Я готовий зробити для цього все, що в моїх силах і навіть те, що не в моїх, але вона не дає мені зрозуміти, що з нею. На перерві я притис її до стінки, в переносному значенні звісно, вона вже готова була зізнатися, аж раптом нагодилася Пеггі і все полетіло під три чорти. Катажина знову закрилася і не думаю, що я вже зумію налаштувати її на бесіду по душам.

— Так, Пеггі, як завжди не доречно, — кивнув Майкл. — Все ж спробуй ще раз. Якщо в неї проблеми, то ти просто зобов’язаний допомогти у їх вирішенні.

— Знаю, — Елліот взяв фарби, схиляючись над малюнком. — Дякую, що вислухав, Майку.

— На те й існують брати, — Майкл всміхнувся.

— Проте не всім так пощастило, — без краплі іронії мовив Елліот.