Розділ 6

Елліот побачив Катажину вже по обіді. Вона сиділа під одним з крислатих дубів, що хаотично росли на галявині перед приміщенням Середньої школи, розсіяно дивлячись кудись перед собою. Коли він наблизився, навіть голову не повернула.

— Я вже впав в немилість? — запитав, уважно дивлячись на неї.

— Що, вибач? — Катажина розгублено поглянула на нього.

— Кажу, що після того, як ми з Майком начистили пики Фареллу і Ко, я тобі вже не потрібен, — Елліот іронічно всміхнувся.

— Не правда, — вона дещо посунулася, пропонуючи присісти поряд.

Елліота двічі просити не довелося. Він присів біля неї, притискаючись спиною до шорсткого стовбура, та поглянув на відкритий ленч-бокс:

— Чого не їси?

— Я не голодна, — Катажина зітхнула.

— Навіть грушу ні? — Елліот вказав на спілу соковиту грушу.

— Я не люблю їх. Сама не знаю, навіщо поклала, — всміхнулася Катажина. — Пригощайся, якщо хочеш.

— А як щодо банана? — Елліот дістав свій перекус.

— Залюбки, — Катажина розсміялася, простягаючи йому грушу. — Обміняємося?

— Я не проти, — Елліот задивився на її відкриту усмішку, беручи запропоновану грушу.

Майкл стояв на сходинках ганку школи, широко розплющеними очима дивлячись на картину, що малювалася на шкільній галявині. Десь в грудях неприємно запекло. Майкл навіть не зрозумів, що сталося. Відчуття було схоже на те, коли від страху скручує живіт, проте воно було десь вище, десь глибше, десь зовсім далеко.

Повз нього пройшов Фарелл, але й словом не зачепив, лише озирнувся через плече, прошепотівши щось Парслі.

Майкл на них навіть уваги не звернув. Був впевненим, що Фарелл більше до них з Елліотом не поткнеться, а отже не поткнеться більше й до Катажини. Мимоволі знову поглянув на неї та брата, котрі досі сиділи під дубом, щось обговорюючи. Здається, їм було весело разом. Опустивши голову, Майкл пішов до приміщення школи більше не озираючись.

— Гей! Майкле? — хтось гукнув його позаду і нехотячи він озирнувся.

До нього наблизилася Пеггі. Відкидаючи густий темний чуб, що впав на очі, вона перевела подих, наче стометрівку пробігла.

— Привіт, Пеггі, — байдуже кивнув у відповідь.

— Я хотіла сказати, що вчора ти… Ви з Елом… Ви були неймовірні! Я в шоці, — защебетала вона.

— Думаю, багато хто в шоці, — Майкл іронічно усміхнувся.

— Особливо Фарелл, — підтримала жарт Пеггі.

Майкл мовчки кивнув, даючи зрозуміти, що йому більше нічого сказати.

— У тебе все добре? — обережно запитала вона.

— Так! — викрикнув, не змозі стриматися. — Чому всі питають мене одне і теж? Дістали вже. В мене все круто!

Пеггі розгублено відступила. Обличчя її залилось рум’янцем сорому:

— Пробач, я просто… Я хотіла… Пробач, — Пеггі наче ошпарена кинулась в бік вбиралень.

Майкл стояв посеред коридору, вже помічаючи на собі косі погляди учнів, що юрмилися біля своїх шафок. Йому стало соромно за свою поведінку. Раніше він ніколи не дозволяв собі зриватися на комусь, тим паче на дівчатах, тим паче, на майже незнайомих дівчатах, котрі, як Пеггі, геть ні в чому не були йому винні. Зітхнувши, Майкл попрямував коридором, намагаючись не звертати увагу на перешіптування, котрі чулися за спиною. Він знав, що вчинив негідно і збирався перепросити Пеггі, але не зараз, бо вже пронизливо лунав дзвінок на урок.

На природничих науках Майкл зловив себе на тому, що геть неуважний і сам собі наказав зібратися, аби не завалити урок. По його закінченні прожогом кинувся до дверей. Однокласники з цікавістю поглянули йому вслід, проте ніхто не наважився запитати, куди він так поспішає. Новина про вчорашнє розлетілася по Середній школі надто швидко і отримати в пику за недоречне питання або неправильний погляд жоден учень не хотів.

Майкл пошукав Пеггі в коридорі, але ніде не помітив, зате йому на зустріч з’явилися Елліот та Катажина. Вони знову були разом. Майкл відчув злість, хоча досі не розумів її причини.

— Привіт, братику, — у своїй насмішкуватій манері всміхнувся Елліот. — Як справи? Куди так поспішаєш?

— Ти бачив Пеггі? — запитав Майкл, навіть не дивлячись на Катажину.

— Пеггі? — протягнув Елліот широко усміхаючись.

— Так! Пеггі Паркер. Твоя однокласниця, ти з нею на англійській, — нетерпляче відповів Майкл.

— Я знаю, хто така Пеггі Паркер, — засміявся Елліот.

— Забудь, — роздратовано Майкл протиснувся поміж ними та пішов в інший кінець коридору.

Елліот насмішкувато дивився Майклу вслід, хитаючи головою.

— Що з ним? — тихенько поцікавилася Катажина.

— Хто його знає, — загадково відповів Елліот, даючи зрозуміти, що чудово знає, в чому справа. Він навіть не помітив миттєвого погляду, котрий Катажина кинула вслід Майклу, швидко опускаючи погляд додолу.

Залишатися з бебісітером хлопці не любили. Більше того, так багато часу проводячи вдома без батька, у товаристві лише телевізора та один одного, вони просто не розуміли для чого їм ще хтось. Проте Віктор був невблаганний. Одна справа бути вдома самим засвітла, зовсім інша — залишатися самим пізнім вечором. Тому, коли йому доводилося затримуватися аж надто допізна, або коли він йшов на якісь святкування з колегами, в будинку завжди був бебісітер.

Останнім часом Віктор телефонував Тесс Дагаз. Випускниця Старшої школи, котра жила всього за три будинки від будинку Беннерів, підробляла нянею з літніх канікул, заробляючи гроші на свій перший автомобіль. Жителі кварталу радо допомагали гарненькій дівчині і Віктор не був виключенням. До того ж його хлопці вже не потребували професійної няні з агентства, бо жодному давно не треба було змінювати підгузки чи гріти молочну кашу.

Зачувши, що прийде Тесс, хлопці дещо відтанули. Хоч кожного разу, коли вона з ними залишалася, вони відчували дискомфорт та боялися насмішок в школі, вона була все ж краща, аніж літня пані з будинку навпроти, котра ще Рузвельта пам’ятала.