Розділ 1

1993 рік

Того прохолодного осіннього ранку Майкл прокинувся як зазвичай і після вранішніх процедур, спустився на кухню. Він поставив чайника та взявся за приготування ленчу для себе та братів. Після того, як ленч був упакований по ленч-боксам, Майкл зробив каву для батька, котрий чимось голосно грюкав у ванній кімнаті, а тоді вже пішов будити братів.

Елліот спросоння запустив в нього подушкою, натягаючи ковдру на русоволосу голову, але блискавично перехопивши подушку, Майкл кинув нею назад в брата, а тоді стягнувши його ковдру, нахилився над Чадом, котрий спав внизу двохярусного ліжка.

— Добрий ранок!

— Привіт, Майку, — сонно протягнув малий. — А можна я сьогодні вдома залишуся?

Майкл усміхнувся:

— Кожного ранку ти запитуєш мене одне і теж, кожного ранку моя відповідь залишається незмінною, але ти все одно продовжуєш. Навіщо?

— Щоб тебе позлити, — пробурмотів Елліот, спускаючи босі ноги на прохолодну підлогу.

— Але я не злюся і вам це відомо, — стиснув плечима Майкл. — Швидко до ванної, бо запізнимось на автобус.

— Але… — Чад глянув на нього широко розплющеними світло-карими очима, зображаючи оленятко Бембі.

— Ніяких «але», — безапеляційно хитнув головою Майкл, натягаючи світло-синю джинсову куртку та взуваючи білосніжні кросівки.

— Катюга, — процідив крізь зуби Чад й поплентався до ванної кімнати.

— Це ще що таке? — Майкл зобразив на обличчі гнів.

—На мене не дивися, — блиснув яскравою усмішкою Елліот. — Якби я був до того причетний, то він сказав би дещо інше слівце.

Майкл лиш хитнув головою. Так, Елліот був саме з тих хлопців, котрі в кишеню за словом не полізуть.

Взявши свій рюкзак та рюкзак Чада, Майкл спустився на перший поверх їхнього невеличкого будинку на три спальні та увійшов на кухню, кладучи рюкзак із зображенням черепашок-ніндзя поряд з Чадом.

— Думав, ти його не помітиш, — скрушно похилив голову Чад, жуючи тост з джемом.

Навіть батько усміхнувся з акторської майстерності молодшого сина. Швидше за звичкою, аніж за покликом серця, він поцілував наймолодшого з синів в чоло і побажавши їм гарного дня попрямував на роботу.

Віктор Беннер працював одним з інженерів на авіаційному заводі і людиною був відповідальною та пунктуальною, інколи навіть занадто, тому спізнюватися для нього було табу. В його житті багато що було табу, або стало після смерті дружини.

Хлопці мовили йому свої побажання, але задні двері вже зачинилися за його широкою спиною. Майкл склав посуд у мийку й поглянув на настінний годинник. Була чверть на восьму і за десять хвилин вони вже мали стояти на шкільній зупинці.

— Ти якийсь надто занурений в себе, — промовив Елліот, натягуючи свою улюблену сіру бейсболку, та поглянув на старшого брата.

— Не більш аніж зазвичай, — відмахнувся Майкл, допомагаючи Чаду одягнути рюкзак.

— Не хочеш говорити, то й не треба, — Елліот підхопив свій рюкзак та вийшов на вулицю.

— Тест з хімії сьогодні, — Майкл замкнув будинок, ховаючи ключі в рота іграшковій жабі, що сиділа у великому горщику з рожевою ешольцією.

— Та то хіба для тебе проблема? — засміявся Елліот, обертаючи свою бейсболку козирком назад.

— Все одно хвилююся, — Майкл поглянув на свій новенький наручний годинник, придбаний на гроші з дня народження лише тиждень тому. — Швидше!

— Маячня! — Елліот помітив автобус, що виринув з-за рогу. — Ось я ні-чорта не знаю й зовсім тим не переймаюся.

— А варто було б, — спохмурнів Майкл. — І припини лаятися в присутності малого.

— Ніякий я не малий, — голосно запротестував Чад. — Ось надеру тобі дупу, тоді й побачимо хто тут малий!

Люди на зупинці, котрі чекали маршрутний автобус, невдоволено озирнулися до них. Майкл начепив свою фірмову чаруючу усмішку й стиснув плечима, мовляв, діти, що з них взяти. Люди в натовпі почали перешіптуватися, а Майкл непомітно стиснув лікоть Чада. Той поглянув на нього спідлоба і спробував вивільнитися, але хватка Майкла була залізною.

Через пів хвилини жовтий шкільний автобус зупинився на зупинці і брати Беннери, та ще декілька дітей, зайшли до салону. Чад помітив свого шкільного друга й поспішив до нього, геть забуваючи про старших братів. Вони ж зайняли вільні місця поряд та роззирнулися, вишукуючи своїх однокласників. Взагалі-то друзів, як таких, хлопці не мали, бо вважали кращими друзями один одного, але були в нормальних стосунках майже зі всіма однокласниками.

— Забереш малого? — запитав Елліот розсіяно поглядаючи у вікно.

— Якщо мене не зраджує пам'ять, сьогодні його забираєш ти, — відповів Майкл, киваючи двом хлопчакам, котрі зайшли на наступній зупинці.

— У мене справи і я не можу, — Елліот поглянув на біляву дівчинку, що невпевнено зупинилася в проході, бо вільних сидінь вже не було. Її тендітна долонька обхопила спинку одного з сидінь. Автобус рушив і вона похитнулася разом з ним, проте школярі навіть уваги на те не звернули, балакаючи між собою.

 — Які ще справи? — Майкл уважно глянув на нього. — Сподіваюся, мова не про роботу знову? Ніякої роботи доки не матимеш чотирнадцяти років. Ти знаєш!

— Ти просто боягуз! — прошипів Елліот. — Хто засумнівається, що мені не чотирнадцять, га?

— Тобі тринадцять і досить вже! — підвищив голос Майкл.

— Дивись хто там, — усміхнувся Елліот. — Не часто її у шкільному автобусі побачиш.

Майкл простежив за поглядом брата, помічаючи білявку у проході між сидінь. Вона однією рукою стискала свій рюкзак, а іншою трималася за поручень сидіння:

— Хто це?

— Не пам’ятаєш? — знову усміхнувся Елліот. — Катажина Виговські.

— Дівчинка, котра перевелася у твій клас на початку навчального року? — Майкл кивнув. — Ти говорив.

— Я про неї багато говорив, — продовжував замріяно усміхатися Елліот.

— Гарненька, — Майкл дістав з рюкзака свій касетний плеєр та навушники.