Розділ 1

1993 рік

Того прохолодного осіннього ранку Майкл прокинувся як зазвичай і після вранішніх процедур, спустився на кухню. Він поставив чайник на електроплиту та взявся за приготування ленчу для себе та братів. Після того, як ленч був упакований по ленч-боксам, Майкл зробив каву для батька, котрий чимось голосно грюкав у ванній кімнаті, а тоді вже пішов будити братів.

Елліот спросоння запустив в нього подушкою, натягаючи ковдру на русоволосу голову, але блискавично перехопивши подушку, Майкл кинув нею назад в брата, а тоді стягнувши його ковдру, нахилився над Чадом, котрий спав внизу двохярусного ліжка.

— Доброго ранку!

— Привіт, Майку, — сонно протягнув малий. — А можна я сьогодні вдома залишуся?

Майкл усміхнувся:

— Кожного ранку ти запитуєш мене одне і теж, кожного ранку моя відповідь залишається незмінною, але ти все одно продовжуєш. Навіщо?

— Щоб тебе позлити, — пробурмотів Елліот, спускаючи босі ноги на прохолодну підлогу.

— Але я не злюся і вам це відомо, — стиснув плечами Майкл. — Швидко до ванної, бо запізнимось на автобус.

— Але… — Чад глянув на нього широко розплющеними світло-карими очима, зображаючи оленятко Бембі.

— Ніяких «але», — безапеляційно хитнув головою Майкл, натягаючи світло-синю джинсову куртку та взуваючи білосніжні кросівки.

— Катюга, — процідив крізь зуби Чад й поплентався до ванної кімнати.

— Це ще що таке? — Майкл зобразив на обличчі гнів.

— На мене не дивися, — блиснув яскравою усмішкою Елліот. — Якби я був до того причетний, то він сказав би дещо інше слівце.

Майкл лиш хитнув головою. Так, Елліот був саме з тих хлопців, котрі в за словом в кишеню не лізуть.

Взявши свій рюкзак та рюкзак Чада, Майкл спустився на перший поверх їхнього невеличкого будинку на три спальні та увійшов на кухню, кладучи рюкзак із зображенням черепашок-ніндзя поряд з Чадом.

— Думав, ти його не помітиш, — скрушно похилив голову Чад, жуючи тост з джемом.

Навіть батько усміхнувся з акторської майстерності молодшого сина. Швидше за звичкою, аніж за покликом серця, він поцілував наймолодшого з синів в чоло і побажавши їм гарного дня попрямував на роботу.

Віктор Беннер працював одним з інженерів на авіаційному заводі і людиною був відповідальною та пунктуальною, інколи навіть занадто, тому спізнюватися для нього було табу. В його житті багато що було табу, або стало після смерті дружини.

Хлопці мовили йому свої побажання, але задні двері вже зачинилися за його широкою спиною. Майкл склав посуд у мийку й поглянув на настінний годинник. Була чверть на восьму і за десять хвилин вони вже мали стояти на шкільній зупинці.

— Ти якийсь надто занурений в себе, — промовив Елліот, натягуючи свою улюблену сіру бейсболку, та поглянув на старшого брата.

— Не більш аніж зазвичай, — відмахнувся Майкл, допомагаючи Чаду одягнути рюкзак.

— Не хочеш говорити, то й не треба, — Елліот підхопив свій рюкзак та вийшов на вулицю.

— Тест з хімії сьогодні, — Майкл замкнув будинок, ховаючи ключі в рота іграшковій жабі, що сиділа у великому горщику з рожевою ешольцією.

— Та то хіба для тебе проблема? — засміявся Елліот, обертаючи свою бейсболку козирком назад.

— Все одно хвилююся, — Майкл поглянув на свій новенький наручний годинник, придбаний на гроші з дня народження лише тиждень тому. — Швидше!

— Маячня! — Елліот помітив автобус, що виринув з-за рогу. — Ось я ні-чорта не знаю й зовсім тим не переймаюся.

— А варто було б, — спохмурнів Майкл. — І припини лаятися в присутності малого.

— Ніякий я не малий, — голосно запротестував Чад. — Ось надеру тобі дупу, тоді й побачимо хто тут малий!

Люди на зупинці, котрі чекали маршрутний автобус, невдоволено озирнулися до них. Майкл начепив свою фірмову чаруючу усмішку й стиснув плечами, мовляв, діти, що з них взяти. Люди в натовпі почали перешіптуватися, а Майкл непомітно стиснув лікоть Чада. Той поглянув на нього спідлоба і спробував вивільнитися, але хватка Майкла була залізною.

Через пів хвилини жовтий шкільний автобус зупинився на зупинці і брати Беннери, та ще декілька дітей, зайшли до салону. Чад помітив свого шкільного друга й поспішив до нього, геть забуваючи про старших братів. Вони ж зайняли вільні місця поряд та роззирнулися, вишукуючи своїх однокласників. Взагалі-то друзів, як таких, хлопці не мали, бо вважали кращими друзями один одного, але були в товариських стосунках майже зі всіма однокласниками.

— Забереш малого? — запитав Елліот розсіяно поглядаючи у вікно.

— Якщо мене не зраджує пам'ять, сьогодні його забираєш ти, — відповів Майкл, киваючи двом хлопчакам, котрі зайшли на наступній зупинці.

— У мене справи і я не можу, — Елліот поглянув на біляву дівчинку, що невпевнено зупинилася в проході, бо вільних сидінь вже не було. Її тендітна долонька обхопила спинку одного з сидінь. Автобус рушив і вона похитнулася разом з ним, проте школярі навіть уваги на те не звернули, балакаючи між собою.

 — Які ще справи? — Майкл уважно глянув на нього. — Сподіваюся, мова не про роботу знову? Ніякої роботи доки не матимеш чотирнадцяти років. Ти знаєш!

— Ти просто боягуз! — прошипів Елліот. — Хто засумнівається, що мені не чотирнадцять, га?

— Тобі тринадцять і досить вже! — підвищив голос Майкл.

— Дивись хто там, — усміхнувся Елліот. — Не часто її у шкільному автобусі побачиш.

Майкл простежив за поглядом брата, помічаючи білявку у проході між сидінь. Вона однією рукою стискала свій рюкзак, а іншою трималася за поручень сидіння:

— Хто це?

— Не пам’ятаєш? — знову усміхнувся Елліот. — Катажина Виговські.

— Дівчинка, котра перевелася у твій клас на початку навчального року? — Майкл кивнув. — Ти говорив.

— Я про неї багато говорив, — продовжував замріяно усміхатися Елліот.

— Гарненька, — Майкл дістав з рюкзака свій касетний плеєр та навушники.