Майже детективний день

Я починаю задихатися в цьому огидному місті. Брудні стіни тиснуть, вичавлюють останні соки. Збожеволілі безхатьки наповнюють вулиці в надії отримати четвертак, щоб втамувати голод булкою із пекарні. Поміж вузькими вуличками завжди дме смердючий вітер. Звуки та запахи стічних вод на площі Ринок стали нормою. Люди здичавіли, перетворилися на жахливих егоїстів. Ніхто не хоче першим протягнути руку допомоги іншому. Чому ж я повинен?

Степан сильніше натягнув капелюха на голову. Сховав обличчя за коміром. Руки теж у глибоких кишенях довгого чорного пальто. Він продовжує працювати. Тихо, стримано. Він сидів в особистому Форді моделі Т та продовжував спостерігати за ціллю. Густий тютюновий дим проник у кожен закуток салону старого Форда. За сьогодні це одинадцята цигарка.

Цей виродок здатний зраджувати такій гарній жінці. Кулаки продовжують свербіти. Якщо зараз не сяду йому на хвіст, то збожеволію.

Повз автомобіль Степана різко промчав загадковий Опель Р4 та зник за першим же поворотом. Цих секунд достатньо, щоб ціль несподівано зникла з поля зору.

Степан Андрійович напружився. Погляд різко переходив із одного вікна до іншого. Жодного натяку на присутність покидька.

Чоловік загасив цигарку. Вийшов із автомобіля. Прохолодний вітер відразу атакував його огидними запахами. Степан прикрив хусткою носа та повільно пішов до скромного пабу.

Дідько. Не може бути, що я втратив слід цього ідіота. Не знаю, що в ньому такого. Яніна точно приховує щось. Не бажає говорити. В особовій справі нема нічого особливого. Юзеф – простий банківський працівник. Нащо терпіти його.

Степан Андрійович укутався в довге кашемірове чорне пальто та прискорив крок. Підійшов до входу пабу. Оглянувся. Зміг помітити невеличкий силует, що за мить зник за кілька сотень метрів на північ від площі.

Детектив миттю забув про анонімність, почав бігти. Якщо зараз втратить Юзефа, то доведеться почати все спочатку. Одинокі ліхтарі кидають тьмяне холодне світло на кожне перехрестя. Тінь чоловіка то збільшується, то зменшується. Низ пальта Степана забруднився. Тяжко видихнув. Подивився праворуч та побачив масивні сталеві двері.

Щось мені здається, що звідси мені не вибратися живим. Чуйка ніколи мене не підводила, але робота є робота. Пані Яніні треба результат. Я й так серйозно затягнув з пошуком доказами. Лажа!

Чоловік одним різким ривком відчинив металеві двері. Неприємне скрипіння станцювало по слуху Степана. Скривився, але продовжив відчиняти.

Холодний вітер продовжив затягувати в моторошний танець більше сміття та розкиданих газет. О четвертій ранку Львів завжди такий неприємний.

Морок полонив детектива, наче монстр жертву. Ті одинокі промені тьмяного світла від ліхтарів безуспішно програвали в битві з тьмою. Чоловік дістав запальничку. Невеличкий вогник освітлював метр перед детективом.

Вузький, запліснявілий коридор тягнувся змією. Інстинкти Степана волали про небезпеку та смерть. Благали відступити. Набагато краще в черговий раз послухати невдоволення клієнтки, аніж згинути тут.

Вона точно знає більше, ніж мені сказала.

Він прямував вперед. Дістав із внутрішньої кишені самозарядний Браунінг. Зарядив його та виставив вперед. Повітря тяжке. Степан Андрійович наче вигризав кожний подих. Піт стікав чолом. Рука, що тримала запальничку, тремтіла.

Дійшовши до першого повороту, чоловік спочатку виставив пістолет, і лише тоді сам виглянув. Коридор тягнувся далі, розгалужуючись у темряві.

Холодні стіни цієї будівлі давно вкрилися пліснявою та грибком. Затхле повітря вибивало з-під ніг детектива опору. Витерши рукавом пальта чоло, Степан Андрійович продовжив оминати моторошні двері одні за іншими.

В цьому типовому львівському лабіринті досвідчений детектив блукав двадцять хвилин. Очі звикли до темряви, тому запальничка вже не була потрібна. Чоловік сховав її до кишені. Підійшов до здорових масивних дверей. За ними виявився просторий склад.

Степан Андрійович затамував подих. Увійшов до приміщення. Напружений, втомлений чоловік очікував нападу. Кожна секунда наче молотом вибивала в його голові всі залишки концентрації.

Пролунав постріл! Степан Андрійович миттю зменшив свій силует та сховався за найближчим ящиком. Ледь проковтнув клубок у горлі. Все тіло різко промерзло до кісток.

Через прекрасну акустику цього незрозумілого приміщення, Степану Андрійовичу не вдалося вирахувати епіцентр пострілу.

Сука! За такі тяжкі несподівані обставини, Яніна зобов’язана заплатити за подвійним тарифом.

Тиша масивними непід’ємними блоками знову заполонила склад. Степан Андрійович виглянув із-за ящика. Нікого в радіусі кількох метрів нема. В згорбленому стані, він продовжив рухатися вперед.

Несподівано із-за чергового ящика блиснула іржава арматура. Браунінг вилетів з рук детектива. За ним відразу пішов другий удар. Прикриваючи обличчя, Степан Андрійович почав потроху відходити.

- Якого дідька ти за мною слідкуєш? Тебе найняв Адам? Я ж казав йому, що гроші поверну до кінця місяця.

Юзеф продовжив хаотично наносити удари по руках та ногах детектива. Біль пронизував кожний нерв, м’яз. Зіткнувшись з небезпекою, мозок Степана різко запрацював в сотні разів активніше.