«Я не знаю, як це назвати»

Провівши в будинку Наполітано обшук, ми не знайшли нічого. Ні доказів, ні натяку на зв'язок банкіра і балерини. Просто нічого. Після цього обшуку, який не увінчався успіхом, ми всі дружно поїхали до поліцейської дільниці, виконувати свою улюблену-ненависну роботу. Я не маю на увазі, що мені не подобається моя робота, я люблю те, чим займаюся, і, зрештою, я ж сама вибрала для себе цю професію. Але іноді навіть на найулюбленішій роботі ти перегораєш, втомлюєшся. І буває дуже складно від втомленої від усього людини повернуться до тієї натхненної і готової перевернути гори. Але коли ти знову відчуваєш ту наснагу й ентузіазм, ти ніби воскресаєш. Перетворюєшся з виснаженої і знесиленої на сповнену сил і впевненості, окрилену, нову людину. Однак я боюся вже давно перейшла межу між втомленою і розбитою вщент, і воскреснути знову мені буде дуже складно, якщо взагалі можливо. І тут справа, звісно, не тільки в роботі, справа в моєму житті. Я завжди чогось прагнула, чогось хотіла, про щось мріяла, а зараз, боюся, мені вже байдужі мрії. Я більше нічого не хочу, зовсім нічого. Я не знаю, як назвати те, як я почуваюся. Мені добре чи погано, може бути не те й не інше, а може бути щось між. 

-Роуз ти сьогодні якась депресивна. - запитала сестра поки ми їхали в машині.

-Начебто в мене багато приводів для радості. -сподіваюся я сказала це не дуже грубо.

-Я не про це.

-А про що?

-Ти останнім часом дуже відсторонена, сумна. Не знаю, як ще сказати.

Цікаво, кажучи «останнім часом» вона мала на увазі останні років п'ять? Саме останні років п'ять - це мій звичайний стан. Просто Ешлі почала помічати це тільки зараз. Та й не сумна я зовсім, просто задумлива. 
-Все гаразд.
Було видно, що Ешлі хотіла продовжити розмову, але моя коротка фраза поставила крапку. Всю решту дороги до відділку я думала про справу. У нас немає доказів, немає підозрюваних (якщо виключити всіх банкірів у місті), від мого найдорожчого переслідувача користі як від козла молока, а кожен із нашої команди поліцейських може сміливо сказати: « Гадки не маю, хто їх міг убити». За роздумами про це безнадійне розслідування я й не помітила, як ми швидко доїхали до відділку.

-Будеш займатися експертизами? - поцікавилася Ешлі моїми планами щодо роботи.

-А чим же ще. - відповідала я, виходячи з машини.

Вийшовши з авто, ми з сестрою зайшли до відділку. Я попрямувала в лабораторію, а Ешлі в кабінет інспекторів. У лабораторії нікого не було, воно й на краще. Я відчула, що мені потрібно зробити дещо. Я замкнула двері лабораторії на ключ і, повернувшись спиною до дверей, я вже хотіла піти до свого столу, але раптом змінила своє рішення й опустилася на підлогу, притулившись спиною до дверей.Камери в лабораторії не працюють, і тут хороша самоізоляція... Ніхто не дізнається, і не почує. Ніхто не дізнається, що я слабачка, що духу не вистачило відстояти власне право на вільне і щасливе життя. Ніхто не дізнається, що я жалюгідна боягузка.
-Чому це відбувається зі мною? -в горлі застряг ком, насилу прошепотівши своє вічне запитання, я відчула, як по моїй щоці скочується сльоза.
А потім ще безліч сліз, одна за одною, і ще одна і ще одна. Все що я могла це лише піддатися емоціям. Усе кінець. Я більше не буду намагатися жити з цим, у нього вийшло. Він зламав мене, вбив мене, але найголовнішого він ще не отримав. Якщо в цей момент я вбита, то погодившись на його пропозицію, я дам згоду на власний похорон. Мені хотілося кричати, мені хотілося перебити всі колби в цій лабораторії, але я лише сиділа біля дверей, не вимовивши ні слова, не поворухнувши навіть пальцем. Але раптом мені в голову прийшла найжахливіша ідея на світі. Моя тремтяча рука потягнулася в кишеню халата і витягла звідти телефон, набравши номер, я притулила телефон до вуха.

-Хто це? -почулося з телефону. Огидний голос, а хоча, можливо, я чіпляюся?

-Алло, хто це, в біса, такий?

-Привіт.

-Розі? Сьогодні що кінець світу що ти мені дзвониш? І що в тебе з голосом? -він був явно здивований.

-Ти зараз вільний?

-Для тебе завжди вільний, а що відбувається?

-Може зустрінемося?

-Розі, люба, з тобою все добре? Ти не захворіла? -у його майже спокійному голосі виразно були нотки чогось схожого на занепокоєння.

-Не знаю, може бути. Так зустрінемося чи ти не хочеш?

-Звісно я хочу зустрітися з тобою, серденько. Де і коли ти хочеш?

-Через годину, там, де зазвичай. 

-Куди за тобою заїхати? У відділок? -останнє запитання було поставлено явно не всерйоз. 

Я вже хотіла сказати щось на кшталт « Так у відділок, тут та тебе і пов'яжуть», але чомусь не стала.

-Додому.

-Добре.

-...
-Розі, не мовчи. 

-Сказати просто вже нічого.

-Гаразд, тоді до зустрічі, кохана.

-До зустрічі... до зустрічі... - я поклала слухавку.

«Сподіваюся, він погодиться.» -подумала я.

****************************************************************************************************************************

А поки Розалінд Грейс намагалася не збожеволіти в лабораторії в штаб-квартирі поліції. Хтось намагався розібрати її мотиви сидячи в кабінеті власного маєтку.

-Хто дзвонив вам сеньйор *****?

-Думаю, а хоча ні я просто впевнений Фідель, що мені дзвонила моя без п'яти хвилин наречена.

-Сеньйорита Грейс подзвонила вам сама?

-Так.

-Може проспорила комусь.

-Або так, або їй щось від мене потрібно.

-А якщо їй справді щось потрібно?

-Та заради бога, я готовий зробити їй будь-який подарунок на заручини.

-Схоже на те, що ви дуже вже захоплені цією особою.

-Схоже на те, що хтось дуже багато базікає Фідель. Ти вже дістав інформацію про вбивство Наполітано?

Так, він не знав подробиць про вбивство банкіра, але ж Розалінд він сказав інше. Він блефував, о так він блефував і не один раз. Він був готовий сказати що завгодно, щоб вона погодилася на його пропозицію. Усі ж вже зрозуміли яку саме. Минуле сковувало Розалінд і його невидимими кайданами. Вони були такими різними і єдине, що в них було спільного, - це їхнє минуле, хороше й погане. Так, так, безумовно, їхнє минуле було не тільки жахливим, а й навіть прекрасним у деяких моментах. Усе зламало одне, але... Про це трохи пізніше.