«Банкір»

-Не ходи за мною. - говорила я, коли він був уже за моєю спиною.

-З чого б це?

-Я закричу.

-Скільки завгодно.

-Ми перед поліцейською дільницею.

-І?

-Ти взагалі-то в розшуку, а навколо так багато озброєних поліцейських.

-Втекти звідси за півхвилини і прихопити з собою тебе мені нічого не завадить. Точно можу тобі сказати.

-Я тебе ненавиджу.

-Та я мільйон разів це вже чув.

-І ще мільйон разів почуєш.

Сказавши цю фразу, я добігла до своєї машини і, сівши за кермо, заблокувала двері. Він підійшов до машини і постукав по склу.

-Розі виходь ми не договорили. -спокійним голосом і зі своєю бридкою посмішкою говорив він.

Я вже хотіла знову послати його під три чорти, але тут побачила, що з поліцейської дільниці виходить Ешлі. Якщо я зараз не позбудуся його, мені кінець.

-Іди звідси. -опустивши скло сказала я.

-Ага, а ти мені що?

-Гаразд давай поговоримо, тільки швидше.

-Нічого собі, а що це ти так швидко передумала.

-Слухай давай без ось цього.

-Гаразд, то хто подарував квіти?

-Жінка, яку я допомогла виправдати. Її хотіли посадити, а я допомогла їй. Все. А тепер іди звідси... будь ласка.

-Гаразд, Розі, до побачення. 

За дві хвилини після того, як він пішов, до машини підійшла Ешлі.

-Вибач, що я так довго. Ми зараз додому? - промовила сестра, сідаючи в машину.

-Так додому, куди ж іще?

**********************

Наступного ранку я прокинулася, як не дивно, не від дзвінка будильника, а просто від дзвінка.

-Алло.

-Доброго ранку, серденько. - я навіть і не сумнівалася.

-Ти з глузду з'їхав який добрий ранок, шоста ранку.

-Я дзвоню щоб повідомити тобі дещо.

-Що?

-Ти пам'ятаєш Карлоса Наполітано.

-Банкіра? Звичайно пам'ятаю.

-Він мертвий.

-Це зараз щиросердне було?

-Ні, просто вирішив повідомити тобі про вбивство.

-А в чому твій інтерес до його смерті?

-Смерть Наполітано створює величезну кількість проблем, я хотів би знати хто його вбив.

-Нічого собі, але ти ж розумієш, що зливати інформацію з розслідування я тобі не буду.

-Мені й не потрібно, може навіть я тобі чимось та допоможу.

-Дуже в цьому сумніваюся. -сказала я і скинула виклик.

За секунду після того, як я поклала телефон на тумбочку біля ліжка, до кімнати увійшла Ешлі.

-Менi щойно Сильвiо дзвонив, у нас ще одне вбивство.

-І хто жертва?

-Банкір Наполітано.

-Зрозуміло.

Через 30 хвилин ми вже їхали на місце злочину, якщо докладніше, то в маєток Наполітано.

-Довго ще їхати?

-Вже майже приїхали.

Минуло хвилини 3, перш ніж ми припаркувалися біля маєтку.

-Доброго ранку. -привітався Сільвіо, коли ми з сестрою вийшли з авто.

-Добрий.

-Добрий.

-Підемо, у нас там божевілля.

-Що родичі вбитого буянять? 

-Гірше, Олівія. -зітхнувши, говорив колега.

-Ну що за...

-Ого, а сьогодні що якийсь особливий день, що вона на роботі з'явилася?

-Мабуть так.

-Гаразд ідемо.

Ми зайшли в маєток і, піднявшись на другий поверх, зайшли в одну зі спалень, там на підлозі й лежав наш убитий банкір.

-О я вже думала, що ви не приїдете, хоча тут і без вас уже все зрозуміло.

-Що тобі зрозуміло, Олівія?

-Банкір помер від інфаркту, ніхто його не вбивав.

-Те, що від інфаркту, можливо, але те, що його вбили, це ідіоту зрозуміло.

-У сенсі?

-Олівія, тобі знайомі такі речі, як отрута і серійне вбивство?

-Ну?

-Що ну? Олівія, вмикай мозок хоч іноді.

-Ой знаєте, що розбирайтеся тут самі. -махнула рукою Олівія і вийшла з кімнати.

-Спасибі. - повернувшись до мене, сказав Данте, склавши дві руки разом.

-Нема за що. Еліс іди сюди, будемо труп оглядати. -присівши навпочіпки поруч із трупом покликала я асистентку.