— 9 —

Доба в поїзді минула дивно спокійно. Пасажири трапилися тихі: хтось одразу вклався спати, хтось мовчки дивився у вікно, поглинутий власними думками. Навіть Максим не потрапляв на очі. Я просто перевіряв квитки, розносив чай у важких склянках із підстаканниками й ловив себе на тому, що мій справжній фокус був спрямований не на вагони. Думками я був кудись далеко вперед, у тому моменті, коли нарешті зійду на перон.

Рутина стала зручним фоном для роздумів. Я протирав столик у купе провідника, а в голові виринав образ Іллі. При цьому мені не хотілося вигадувати ідеальних діалогів чи драматичних поворотів; я просто хотів бути поруч, без жодних театральних ефектів.

Коли поїзд проминав нічні станції, я думав про те, куди ми підемо. Можливо, варто просто погуляти містом, без певної мети? Ми могли б зайти в якусь маленьку кав’ярню, де пахне корицею й меленою кавою. Там буде теплий простір. Ми будемо говорити про все на світі.

Можливо, мені варто дозволити Іллі вести цього разу? Він точно знає якісь дивні місця — дахи з видом на залізничні колії або занедбані дворики з особливою атмосферою. 

Мені хотілося побачити місто його очима, відчути ту легкість, з якою він сприймає життя. Це було б найкращим відпочинком. Проте десь глибоко всередині жевріло бажання просто залишитися вдома. Заварити міцний чай, витягнути найтеплішу ковдру і, можливо, нарешті прочитати йому ті уривки, які я раніше нікому не наважувався показати. 

Мені було цікаво, що він скаже про Мію та Роберто. Це здавалося чимось дуже інтимним — пустити Іллю у ту частину мого вигаданого світу, яка ніколи не була опублікована.

Робота йшла своєю чергою: я заповнював бланки, стежив за температурою у вагоні, але думки постійно поверталися до того, що я скажу йому при зустрічі. 

«Я сумував» — занадто проста фраза. Але для мене вона була найважчою. 

Я думав про те, як ми могли б сходити в кіно на якийсь зовсім безглуздий фільм, щоб потім пів ночі обговорювати, наскільки поганим був сценарій. Або просто посидіти десь, спостерігаючи за тим, як сонце сідає за горизонт.

З Іллею мені не треба було грати роль «успішного письменника» чи «суворого провідника». Я міг бути просто Костею.

Коли за вікном почало сіріти й настав світанок, я відчув прилив сил, попри безсонну ніч. До кінця зміни залишалося всього кілька годин. Я уявляв, як вийду з вокзалу, вдихну свіже ранкове повітря і наберу його номер. Можливо, він ще спатиме і я почую його сонний, хрипкий голос. Ця думка гріла мене краще за будь-який чай.

Я навіть подумав, що було б непогано приготувати щось разом. Я не великий майстер на кухні, але процес спільного готування сніданку здавався мені чимось неймовірно затишним. Розбиті яйця на пательні, сміх через розсипану сіль, спільне поїдання підгорілих тостів — у цих дрібницях було більше життя, ніж у всіх моїх вигаданих творах разом узятих.

Поїзд нарешті почав сповільнюватися, наближаючись до кінцевої станції. Я закрив свій блокнот, куди так і не записав жодного рядка за цю зміну. Моя власна історія нарешті почала писатися сама собою, поза папером. Тому я підійшов до дзеркала, поправив форму і вперше за довгий час посміхнувся своєму відображенню. Доба минула спокійно.

Перон зустрів мене прохолодним ранковим повітрям. Я зробив глибокий вдих. Сонце тільки-но почало пробиватися крізь сірі хмари, відбиваючи золотисті іскри на рейках. В цьому світлі вокзал здавався не таким похмурим, як зазвичай. 

Я підхопив свою сумку, поправив кашкет і рушив крізь натовп, намагаючись не бігти. Іллю помітив одразу. Він виділявся серед пасажирів, як яскравий мазок фарби. 

Ілля стояв біля колони, переступаючи з ноги на ногу, і виглядав якось незвично зосередженим. Його куртка була дивно застебнута, утворюючи на грудях об’ємний горб, який він обережно притримував обома руками. Коли наші погляди зустрілися, він не розплився у звичній зухвалій посмішці, а навпаки — якось винувато і водночас тріумфально підморгнув мені.

— Ти казав, що вдома самотньо… живеш один… Тож я знайшов тобі товариша. Але якщо ти не можеш його взяти, нічого страшного. Я знайду йому інший дім.

Я схвильовано провів поглядом по куртці Іллі. Втома миттєво зникла, поступившись місцем теплу, яке розливалося в грудях. Я хотів сказати щось іронічне, але слова застрягли в горлі. Натомість я почув, як куртка Іллі почала мяукати.

— Там — кошеня?

Тієї ж миті горб на його грудях почав активно ворушитися. Я розгублено кліпнув очима, дивлячись на те, як із-за змійки куртки висунувся маленький рожевий ніс, а за ним — два величезних вуха і пара жовтих, незадоволених очей. 

Кошеня було димчасто-сірим і виглядало так пихато, ніби воно щойно виграло битву.

Я не впевнено взяв його на руки.

— Це хлопчик чи дівчинка?

— Не знаю. Має бути дівчинка.

— А як її звати?

— В неї поки немає імені. Тож можеш обрати будь-яке.

Поки я думав, кошеня спробувало вкусити мене за палець, показуючи, хто тут насправді господар. Ілля посміхнувся й обережно взяв назад малу. Його обличчя помітно пом’якшало. Я теж посміхнувся, поки дивився на них — на впевненого, дещо ексцентричного Іллю і це маленьке розлючене створіння — і відчував, як усередині мене щось остаточно стає на свої місця. Мої вигадані герої ніколи б не додумалися до такого сценарію. Життя виявилося значно вигадливішим за будь-який мій рукопис. Але мені це подобалось.

Ми йшли з перону, пліч-о-пліч. Я відчував легкий дотик плеча Іллі і чув періодичне невдоволене бубоніння з-під куртки.

— Треба придумати їй імʼя якнайшвидше.

— Ага, — кивнув Ілля, трохи скривившись.

Я мимоволі подумав: чи не почало царапатися під курткою те мале бісеня? Коли ключ в замку повернувся, я відчув дивне хвилювання: вперше за довгий час я відчиняв ці двері не для того, щоб сховатися від світу. Навпаки, я збирався впустити в свій простір когось ще. І саме це змушувало мене хвилюватися.