— 8 —

Усе навколо було звичайним: старі сходи театру, темні вікна, тиша зимового ранку. Але всередині мене щось змінилося. Я більше не ховався за словами, не шукав виправдань. Просто стояв поруч із ним.

Ми мовчали довго. Настільки довго, що навіть шум міста почав здаватися віддаленим. Ілля дивився на мене так, ніби йому було просто достатньо знати, що я не відступив. 

Коли він нарешті ворухнувся, його рух був простим. Він глянув на двері театру й знову перевів погляд на мене. У його очах не було ні виклику, ні гри. Лише спокійне запрошення.

— Ходімо.

Я зрозумів: якщо зараз залишуся і навіть піду за Іллею — побачу його світ таким, яким він є. І саме ця думка змусила мене зробити крок уперед, у темний коридор театру. Усередині все ще крутилися залишки сорому й втоми.

Коридори театру пахли пилом і фарбою. Лампи над сходами кидали жовте світло, від якого стіни здавалися старими. Ілля йшов упевнено, а я відчував себе випадковим гостем. Проте тікати більше не хотів.

— У нас сьогодні репетиція, — пояснив він, не озираючись. — Хочу, щоб ти побачив, як це відбувається.

Двері до зали були прочинені. Звідти долинали уривки голосів, сміх і звук кроків по дерев’яній підлозі. Ілля зупинився, глянув на мене й додав:

— Не хвилюйся. Просто сядеш і подивишся.

Його рука легенько торкнулася мого плеча. Я вдихнув глибше й зайшов усередину. У залі кілька акторів розігрували сцену. Вони сперечалися, падали на коліна, сміялися — усе виглядало хаотично, але водночас живо. 

Я сів біля стіни й подивився на Іллю. Він кинув кілька коротких реплік — і зал одразу стих. Його присутність була зовсім іншою, ніж у барі чи на пероні. Тут він був частиною колективу, але водночас тримав всю увагу на собі завдяки своїй харизмі. Я дивився на нього й відчував дивне захоплення. Хай би що він там раніше не казав про страх сцени, але завдяки їй він перетворився на голосну, впевнену постать, що керувала всім простором.

Я хотів залишитися й подивитися до кінця. Ілля ніби складався з кількох шарів, і я хотів вивчити їх всі. Ззовні він був впевненим, гучним, трохи зухвалим, наче завжди знає, як стояти, куди дивитися і що сказати, щоб на нього звернули увагу. Одним словом, справжній актор. Поряд з ним я завжди гостріше відчував власну нікчемність.

Але в той же час він був людиною, яка весь час перебувала в напрузі не менше за мене. Ніби постійно доводить — комусь, світові, собі самому — що він має право бути тут. Для нього любов — це дія, втручання, іноді навіть бій. І я відчував: за цією силою ховається щось дуже вразливе.

Він не вмів жити наполовину: якщо жартує — то голосно, якщо кохає — то всім тілом, якщо боїться — то до тремтіння в пальцях, яке намагається сховати за палінням. 

Щойно репетиція завершилась — зал швидко спорожнів. Актори сміялися, збирали речі, хтось жартував про невдалі репліки. Ілля ж стояв на сцені ще кілька хвилин, а я сидів на лавці й дивився, як світло від софітів гасне одне за одним.

Коли ми нарешті вийшли в коридор, він заговорив:

— Я перегнув тоді з Максимом. Наступного разу… скажи мені, коли варто зупинитися.

— Добре. Я… спробую казати тобі все. Тому що… справді хочу, щоб ти був поруч.

— Я теж хочу бути поруч.

Я повернув голову і помітив у його погляді щось невимовне, ніби Ілля питав, чи готовий я залишитися з ним ще трохи. Я кивнув. І він повів мене вузьким коридором до знайомої підсобки.

Усередині все ще пахло пилом, костюмами й фарбою. Лампа під стелею світила тьмяно, відкидаючи довгі тіні на стіни. Ілля притулився до дверей, ніби перевіряючи, що ми справді самі.

Я відчував, як у мені борються тривога й бажання. Тривога шепотіла: «Хутко додому, поки все не зіпсував». Але бажання було сильніше — воно тягнуло мене ближче до Ілля, до тепла його присутності.

Його рухи були впевнені. Він не хапав мене, не тиснув. Просто наближався, залишаючи мені простір зробити останній крок. 

Коли наші губи зустрілися, я відчув, як уся напруга розсипається. Руки Іллі ковзнули мені на спину. Я відповів так само, дозволяючи собі віддатися цьому руху.

Ми цілувалися довго, з паузами, з подихами, що змішувалися в одному ритмі. Кожна пауза була запитанням, кожен дотик — відповіддю. І я вперше не боявся відповідати. Я чув його подих, і це було найщирішим доказом того, що він теж хвилюється.

— Я хочу, щоб ми були парою, — прошепотів зрештою Ілля. — Ти ж будеш зустрічатися зі мною?

Він був яскравим, наче справжня зірка. Поряд з ним неможливо було сховатися за напівтонами. І в той же час, коли Ілля замовкав і дивився — так уважно, — я відчував, що мене справді бачать. Не як героя роману, не як проблему, не як когось, кому треба допомогти з особистим життям, а як живу людину зі своїми страхами й межами. У такі моменти Ілля перестає бути актором і стає кимось дуже справжнім, майже беззахисним.

Поруч із ним доведеться говорити все вголос, бути поруч, не тікати, вчитися відповідальності за власні бажання. І саме тому Ілля так сильно лякає і так сильно тягне до себе. Бо з ним я вперше відчув, що можу почати жити по-справжньому.

Коли ми вийшли на вулицю, сніг сипав дрібними пластівцями, лягав на плечі й каптур. Ілля сунув руки в кишені й рушив у бік гуртожитку, а я йшов за ним.

Дорога була короткою, але мені здавалося, що ми йдемо довго. Я ловив себе на думці, що знову не хочу знати, що буде далі. Мені було достатньо цього крокування поруч. Ми йшли зимовою вулицею мовчки.

Гуртожиток зустрів нас запахом їжі й старих стін. У коридорах було гамірно: хтось сміявся, хтось грав на гітарі, хтось сварився. 

Кімната Іллі була тісною, але на диво затишною. На столі — розкидані книжки й старий чайник, у кутку — стопка костюмів, на підвіконні — кілька кружок із залишками чаю.

Я почав знімати верхній одяг, роздивляючись все навколо. Це було чи не вперше, коли я опинився в гуртожитку. Моє життя завжди було іншим. Воно проходило у тихій квартирі, що залишилася після бабусі. Саме вона мене виховувала.