— 7 —

Коли поїзд нарешті завмер біля перону кінцевої станції, на мене з усією силою навалилася важкість останньої доби. Це була не просто фізична втома від нескінченного чаю, перевірки квитків та стукоту коліс. Моральне виснаження, спричинене сваркою із Максимом та постійним внутрішнім монологом, висмоктало всі сили. Кожна клітина тіла благала про спокій, але мозок продовжував гарячково прокручувати сценарії майбутньої зустрічі. Від цього відчував себе ще більш втомленим. Вже не хотілося ні чебуреків, нічого.

Спроби подрімати під час технічних зупинок виявилися марними. Щойно заплющував очі, перед очима поставав або розгніваний погляд колишнього друга, або теплі губи Іллі. В результаті сон так і не прийшов. Замість нього зʼявилися сухість в очах і легке запаморочення.

Виходячи з вагона, ледь не спіткнувся на рівному місці. Ранкове повітря вокзалу було колючим і сирим. Воно не бадьорило, а лише змушувало сильніше стискати плечі під курткою.

Я дивився на пасажирів, які кудись поспішали, і заздрив їхньому простому життю. 

Ноги вже налилися свинцем і ледве пересувалися по бруківці. Кожен крок вимагав неймовірних зусиль волі. Йшов переважно механічно, відраховуючи повороти і ловлячи себе на думці, що зараз я більше схожий на привида, ніж на людину, яка йде на побачення. Мені б поспати хоча б кілька годин… але знайома постать попереду змусила вирівнятися. 

Ілля стояв біля масивної колони, виглядаючи серед натовпу спокійним і цілком реальним. В одній руці він стискав невеликий термос, а в іншій — об’ємний паперовий пакет, крізь який вже проступали масні плями і розносився запах смаженого тіста й м'яса. 

Побачивши мене, він не став вигукувати чи махати руками, а просто зробив крок назустріч, простягаючи ще гарячий пакет. У його простому жесті, у парі, що йшла від термоса, було стільки приземленого затишку, що я навіть забув про втому.

Ми просто зупинилися біля лави і я з нетерпінням взяв термос в руки.

— Які в тебе плани на сьогодні? Тебе провести додому? — глянув на мене Ілля.

— Було б непогано, — спробував посміхнутися, але помітив Максима, який швидко йшов в наш бік.

Він не пройшов повз, не зробив вигляду, що не помітив. Навпаки, зупинився і стояв мовчки, засунувши руки в кишені форменої куртки. Його погляд повільно, майже зневажливо, пройшовся від мого обличчя до пакета з чебуреками в руках Іллі. 

На обличчі Максима не було і сліду вчорашньої агресії. Лише холодна, колюча цікавість. Він зупинився якраз біля мого плеча. Я відчув, як серце знову злетіло до горла від пекучого сорому. 

Мовчання затягувалося, ставало нестерпним. Я опустив голову. Натомість Ілля, відчувши напругу, трохи нахилився набік і в його очах знову з’явилася та сама зухвалість, яку я бачив під час першої зустрічі в барі. 

Актор всередині Іллі миттєво зчитав сцену, але меня від цього не стало легше. Я почувався так, ніби мене оголили перед усім вокзалом, виставивши на показ усі мої «неправильні» мрії.

— То це і є твій «актор»? — нарешті вицідив Максим, навіть не дивлячись на Іллю. — Що ж, Костю… смачного. Сподіваюся, воно того варте.

Він кинув останній погляд на пакет у руках Іллі, наче це був не сніданок, а доказ злочину, і, не чекаючи відповіді, рушив далі, зачепивши мене плечем. Цей короткий, випадковий контакт змусив мене здригнутися.

Я дивився у спину Максиму, відчуваючи, як усередині все вигорає. Тепер ми точно не друзі…

Ця думка здавалась гострішою за ніж. Не кажучи ні слова, Ілля всунув пакет із чебуреками в мої руки, мовчки наказавши тримати, і швидким, рішучим кроком рушив слідом за Максимом.

Коли наздогнав, не кричав, не хапав за плече. Просто став попереду, змусивши Максима зупинитися, і щось тихо промовив йому прямо в обличчя. З відстані я не міг почути слів, але бачив, як Максим раптом зціпив зуби, а його впевнена постава на мить похитнулася. Ілля ж стояв рівно, дивлячись опоненту в очі. Потім розвернувся і спокійно пішов назад. 

Максим залишився стояти на місці, так і не озирнувшись. Коли Ілля підійшов до мене, його обличчя знову стало звичним. Він обережно сів і взяв з моїх рук термос.

— Що ти сказав йому? — почав я допитувати.

— Нічого особливого. Просто пояснив, що якщо і далі розмовлятиме так з тобою, то я йому череп зламаю.

— Що? — вскочив я на ноги. — В сенсі? Ти не мав на це право!

— Чому? Ми ж зустрічаємось, хіба ні?

— Ні!!!

Навіть не знаю, навіщо я це сказав. Іллі явно було це боляче чути. Проте він намагався зберегти свій спокійний вираз. А я стояв, стискаючи в руках теплий термос, і відчував, як у грудях невблаганно розгортається вже таке знайоме відчуття сорому.

Я знову опинився в ролі людини, за яку треба щось вирішувати, ніби зовсім не здатен зробити щось сам. Особливо нестерпно було від думки, що це знову повʼязано з Іллею. Він по суті першим намагався познайомитися, першим написав свій номер і першим влаштував нам побачення. А тепер ще й намагається захищати, ніби я якась дівчина!

Тільки я не хотів, щоб замість мене говорили його кулаки. 

— Костю…

— Не чіпай мене! Я… додому. Мені вже час…

… час знову тікати, поки все не зайшло занадто далеко. Краще вже займусь написанням чергових глав свого роману. Якщо пощастить, за ці вихідні нарешті завершу нашу «Розмову в нічному барі»… Бо вона трохи затяглась…

Тільки всередині не було спокою. Не було навіть звичної тривоги. Лише перед очима стояло обличчя Іллі. Він дивився так, ніби справді вірив, що зробив єдино правильну річ. В його погляді взагалі не було сумніву. Я ж весь був із сумнівів. Та як пояснити, що турбота може боліти, а захист — лякати? Що я почувався не врятованим, а ще більш оголеним?

Щойно опинився вдома, втома накрила з новою силою. Я втомився від необхідності знову і знову пояснювати все. Від того, що навіть у момент близькості мусив захищати власні межі. І гадав, що якщо залишусь біля Іллі, то або скажу ще більше зайвого, або зламаюсь. Але ні те, ні інше не було правильним. Чого вже не скажеш про сон.