— 6 —

Ранок на залізничному вокзалі завжди пахне однаково: металом, гарячою гумою і чиєюсь тривогою, що запізнюється. Для мене цей запах сьогодні став майже нестерпним. Я стояв біля вагона, перевіряючи квитки пасажирів, але робив це абсолютно механічно. Пальці ще добре пам’ятали тепло зап’ястя Іллі, а мозок уже встиг побудувати три сценарії катастрофи, чому той досі нічого не написав.

З поверненням, моя люба тривого, давно не бачилися! Цілих 10 годин ніяк себе не накручував! Прям рекорд!

Моя тривога фокусувалася на маленькому чорному екрані телефона в кишені штанів. Здавалося, що кожен вібросигнал бʼє струмом. Я миттєво намагався перевірити всі повідомлення, але щоразу це виявлявся робочий чат. 

«Може, я був занадто різкий?» — ця думка зациклилася в голові, як заїжджена платівка. Я знову і знову згадував наш поцілунок, але тепер замість романтики бачив у ньому лише власну безглуздість.

Я зламав тендітну сповідь Іллі своїм грубим «хочу», і тепер Ілля, напевно, сидить у своїй підсобці й думає, як би ввічливіше припинити це спілкування.

Щоразу, як потяг здригався, починаючи рух після чергової зупинки, я відчував, як між нами зростає прірва. Вже напевно десять разів перечитав своє вчорашнє «Дякую за вечір», яке відправив перед сном. В голові — мільйон варіантів того, як воно могло прозвучати. 

«Надто офіційно. Наче я здав звіт начальнику станції, а не прощався з людиною, яка мені відкрила душу», — картав я себе, протираючи склянки для чаю так сумлінно, ніби намагався стерти з них власну невпевненість.

Багато разів хотів написати ще одне повідомлення. Рука сама тяглася до телефона, але страх бути нав’язливим бив по пальцях. Я уявляв, як Ілля отримує сповіщення під час репетиції, роздратовано закочує очі й каже колегам: «Ось, дивіться, цей писака знову не дає спокою. Черговий фанатик!». 

Безглуздо? Можливо. Але цей новий страх зіпсувати все був куди гіршим за стару самотність. Тепер мені було, що втрачати, і я підсвідомо саботував цю близькість, вигадуючи причини, чому «не варто бути першим».

Пасажири заходили й виходили, життя текло за розкладом, а я завис у міжсвітті. Болісно чекав на повідомлення, і водночас боявся його побачити. А що, як Ілля напише просто «Привіт», і я не знатиму, що відповісти, щоб не здатися надто зацікавленим? 

Мій внутрішній автор постійно писав діалоги, де я виглядав або занадто холодним, або занадто відчайдушним. Золотої середини не існувало.

Коли поїзд входив у черговий поворот, я ледь не впустив тацю. І злився на себе за цю розгубленість. Раніше робота була фортецею, місцем, де все зрозуміло: станція, зупинка, чай, квитки. Тепер же я почувався пасажиром без квитка у власному вагоні. 

«Ти просто боїшся, що він побачив твоїх тарганів і вони йому не сподобалися», — шепотів внутрішній голос. І це було правдою. Я боявся, що реальний Костя — з його залізницею, нічними змінами та тривожними блокнотами — програє тому образу, який Ілля міг собі вигадати. Тому зачинився в купе провідника, щоб хоча б на хвилину перестати вдавати спокій. Не вийшло. Знову відкрив вікно діалогу. Палець завис над клавіатурою. 

«Ти як?» — занадто просто. 

«Не можу перестати думати про тебе» — занадто інтимно.

Зрештою, заблокував екран і кинув гаджет на полицю. Саботаж тривав успішно. Тривога перейшла в агрегатний стан. Вона більше не була парою, що випаровувалася у тексти. Тепер вона більше нагадувала лід на рейках. Один хибний рух — і все зісковзне у звичну пустку. А найстрашніше було те, що я сам підливав води на цей лід, переконуючи себе, що тиша з боку Іллі — це вже вирок, хоча минуло лише кілька годин з моменту розставання.

До кінця зміни лишалося ще пів доби. Я дивився у вікно на розмиті краєвиди й думав про те, що бути провідником у поїзді легше, ніж бути провідником у власному житті. Там принаймні є чіткий маршрут, а тут — лише страх, що на наступній станції просто попросять вийти з чужого простору.

Врешті-решт, я не витримав. Коли поїзд зупинився на технічній станції, де зв’язок був стабільним, знову взяв телефон і почав писати повідомлення. При цьому серце калатало так, ніби збирався стрибнути з вагона на ходу. 

Спершу я написав одну коротку фразу, потім видалив її, написав знову і, заплющивши очі, натиснув «відправити». Тепер це або початок чогось справжнього, або фінальна точка найбільшого розчарування, після якого я все ж поїду жити в якесь далеке село. Час покаже…

Здавалося, що минуло кілька годин перш, ніж телефон завібрував у кишені. Я ледь не впустив підсклянник від несподіванки. Серце миттєво перемістилося кудись у горло, перекриваючи дихання. Я притиснувся спиною до холодних залізних дверей і тремтячими пальцями розблокував екран.

Повідомлення від Іллі. Він кликав мене у свій гуртожиток на чебуреки. Сьогодні. О восьмій.

— Але ж я сьогодні працюю… — почав писати, ховаючи телефон ближче до себе, ніби хтось міг зазирнути через плече. 

І потім знову чекати відповідь… І знову накрила паніка. Вона була схожа на те відчуття, коли поїзд починає набирати швидкість, а ти раптом розумієш, що забув на пероні щось важливе. Починаєш тягнутися до стоп-крана, а він не працює. А потяг уже йде все швидше і швидше…

— О, відповів! Так швидко!

Я машинально смикнувся, ніби хтось торкнувся мене зненацька. Та цього разу не зміг змусити себе відкрити те кляте повідомлення. Спробував зайнятися звичними справами — перекладав речі з місця на місце, вирівнював те, що й так лежало рівно. Нічого не виходило.

І саме тоді на горизонті зʼявився Максим. Усередині ворухнулося погане передчуття. Хоча виглядав він, як завжди: бадьорий, у бездоганно випрасуваній сорочці, з тим самим упевненим кроком, ніби цей вагон був його територією.

— О, Костя, ти тут? А я тебе всюди шукаю, — він широко всміхнувся, навіть не сповільнивши ходу, і без жодного запрошення сів на край полиці. 

Пружини тихо скрипнули. Максим розкинувся зручно, поставивши лікті на коліна, і нахилився ближче: