— 5 —

До театру прийшов неймовірно швидко. Це була звичка з роботи: краще трохи зачекати, ніж потім бігти за вагоном й вибачатися. Хоча зараз мені, здається, було байдуже, як я виглядатиму — пунктуальним чи злегка розгубленим. Я все одно почувався саме так.

Вечір видався холодним. Осінь уже не прикидалася лагідною — вітер тягнув за комір, заганяв під одяг, нагадував, що незабаром вже розпочнеться зима. 

Я зупинився трохи осторонь, вдивляючись у знайомі двері службового входу. Ілля стояв майже на тому самому місці, що й минулого разу. Тільки злегка притиснувся плечем до стіни, трохи нахиливши голову. В одній руці — телефон, в іншій — цигарка. Вогник тлів спокійно, без поспіху. Дим підіймався вгору й розчинявся у вечірньому повітрі.

Я замислився, намагаючись пригадати, чи палив він в барі тієї ночі, коли я побачив його вперше. Встиг навіть подумати, що це смішно. 

Потім зробив кілька кроків уперед. Асфальт тихо скрипнув під підошвами. Ілля підняв голову. Його погляд затримався на мені трохи довше, ніж потрібно для звичайного «побачив». Наче він не одразу згадав, що треба щось сказати чи зробити.

Кутик його рота сіпнувся, але він швидко відвів погляд, затягнувся ще раз і вже тоді кивнув. Неформально, майже по-змовницьки. В очах з’явилося щось тепле й уважне, від чого мені стало ніяково. Я засумнівався, чи не зробив помилку, що прийшов. Бажання втекти почало випалювати мене зсередини, але я стояв на місці, стиснувши кулаки.

Ілля все ще тримав цигарку між пальцями, хоча більше до неї не торкався. Вогник тлів сам по собі. Якоїсь миті Ілля збирався затягнутися, підніс руку, але зупинився на пів русі. Подивився на цигарку так, наче вперше помітив її присутність.

— Чорт… — тихо видихнув Ілля і, не відводячи від мене очей, різко кинув недопалок на асфальт. Притис його носком черевика.

Жест вийшов трохи нервовим. 

— Ходімо, — сказав Ілля, уже відчиняючи двері. — Надворі холодно.

Я рушив за ним. Всередині було тепло. Коридор зустрів нас приглушеним світлом і далеким гулом голосів. Десь за стінами хтось сміявся, хтось сперечався, хтось повторював текст — життя текло паралельно нашому.

Ілля йшов попереду, не озираючись, але й не віддаляючись. Я ловив себе на тому, що дивлюся на його спину, на рух плечей, на те, як він впевнено орієнтується в цьому просторі. Тут він був на своєму місці. Не зухвалий, без маски.

Ми пройшли кілька сходових прольотів угору, повз зачинені двері й глухі стіни. Театр поволі лишався десь унизу, з його шумом і світлом.

Ілля відчинив вузькі металеві двері — і ми вийшли на дах. Там уже стояв невеликий столик. Дві склянки, відкоркована пляшка вина, тонкі свічки в простих підсвічниках, швидкі нарізки. 

Полум’я тремтіло від вітру, але не гасло. Ніби хтось заздалегідь вирішив, що сьогодні йому слід догоріти до кінця.

— Сподіваюся, ти не проти, — сказав Ілля, трохи ніяковіючи. — Тут… не буде зайвих очей.

Я лише кивнув. Слова застрягли десь у горлі.

Місто розкинулося внизу — темне, живе, з розсипом вогнів. І саме в цю мить повітря ніби змінилося. Щось холодне торкнулося щоки.

— Сніг, — сказав Ілля тихо.

Перші пластівці падали повільно, майже обережно. Вони танули на теплих долонях, на краях столика, на свічках, що продовжували горіти, попри вітер.

Ілля налив вино, простягнув мені склянку. Його пальці на мить торкнулися моїх.

— Я хотів, щоб сьогодні було інакше, — сказав він. — До того ж, тепер час мені розповісти свої таємниці.

— Таємниці? Наприклад? 

Я поспіхом зробив ковток. Вино було теплим і трохи терпким. Сів, обхопивши склянку долонями. Холод все ще тримався в повітрі, але я вже не тремтів. Уперше за довгий час мені не хотілося перевіряти, де вихід.

Свічки світили неяскраво. Я ловив себе на тому, що дивлюся на Іллю надто уважно — на лінію плечей, на те, як він тримає склянку, як стишує голос. Це було небезпечно. І водночас дивно спокійно.

— То що ти хотів розповісти?

Ілля заметишувся:

— Я палю в день виступів. 

— Так, я помітив…

— Ні, послухай, будь ласка… і не засуджуй.

Після цього Ілля поставив склянку на стіл. Він мовчав довше, ніж зазвичай. Це змушувало мене знову почати нервувати. В голові почала зʼявлятися купа різних варіантів, що саме він міг мати на увазі і що після цього може піти не так.

Я знову відчув себе самотнім пасажиром. Хотів встати і піти. Але тіло не рухалось, наче розуміло, що якщо вчинить так, то іншого шансу вже може не бути. Це може стати нашою останньою зустріччю. А я цього не хотів.

Зрештою, Ілля сказав, не дивлячись на мене:

— Я ніколи не хотів бути актором. Я боюсь сцени. Для мене кожна вистава — це неймовірний стрес, який змушує знову і знову палити. Багато разів вже намагався кинути цю дурну звичку, та ніяк не можу перебороти себе. Якщо чесно, я не збирався ніколи йти до їхньої трупи.

Я підняв погляд і на мить завмер. Руки Іллі тремтіли — не сильно, але помітно. Він підніс запальничку до цигарки, клацнув раз, другий. Полум’я спалахнуло й одразу згасло, зірване вітром.

— Я мріяв потрапити в Державний Міжнародний, — сказав він, не дивлячись на мене. — Але не набрав потрібної кількості балів. Просто не пройшов.

Він опустив руки, потер долоні одна об одну, ніби намагався зігрітися.

— Двічі, — додав після паузи.

Сніг сипав рідко, поодинокими пластівцями. Один з них упав на край столу й повільно розтанув, залишивши темну пляму.

Ілля знову спробував підпалити цигарку. Я помітив, як він затримав подих, чекаючи на вогонь. Запальничка клацнула, але цигарка знову не зайнялася.

— Перший раз я ще думав, що не пощастило. — Ілля криво всміхнувся. — Але другий… показав мені, що я просто не настільки вже й розумний, яким завжди себе уявляв. Повертатися додому було соромно. Батько відразу дав би мені ремня. А мати… — він на мить заплющив очі. — Мати, мабуть, три дні плакала б і повторювала, в кого ж я такий дурний виріс.