— 4 —

— Куди ми взагалі йдемо? — не витримав я.

— На побачення.

Але я не був готовий до такого швидкого розвитку подій і спробував вирватися. У відповідь Ілля стиснув мою руку трохи сильніше:

— Ми просто погуляємо. Можливо, щось випʼємо. Потім я відведу тебе додому і повернусь до свого гуртожитку.

— А що буде завтра чи післязавтра? Що буде після цієї прогулянки?

— Поки не знаю. Подивимось.

Так ми пішли містом…

Осінь вже давно підфарбувала тротуари в іржу й золото. Ліхтарі розсипали по асфальту м'яке світло. Повітря було холодне, пронизливе. Воно змушувало притискати пальці до долонь. Я почав думати, що час вже діставати рукавички. Ніколи не любив холод. Ще в дитинстві мене дражнили, що взимку я вдягав зимою кілька штанів, і з того часу майже нічого не змінилося. Якщо мені вдавалося хоча б ненадовго відчути тепло власного тіла, я сприймав це, як маленьку перемогу. Особливо, якщо враховувати, йшли ми переважно повільно.

Якоїсь миті я навіть змирився з думкою, що йду на побачення з людиною, про яку ще вчора міг тільки думати. Життя справді бентежне. Аби знав, що ми зустрінемося в театрі, сходив би ще на ту кляту «Енеїду». При чому сам. Не чекав би нічиєї компанії…

— Ти так і не розповів нічого про себе, — глянув на мене Ілля.

— Я пишу любовні історії.

— Ясно. А що робиш, коли не пишеш?

— Працюю.

— Ким?

— Провідником.

— Добре.

Знову настала тиша. Мимоволі я згадав, яким балакучим був Ілля із барменом, коли я побачив його вперше. І від того стало знову сумно. Чому він зі мною не такий?

Вітер грався з волосами, піднімав листя і кидав його нам під ноги, ніби підкреслював ритм мовчазного діалогу. Кожен погляд був лише коротким обміном. Від цього ставало ще більш незручно. Я почав картати себе за те, що так і не навчився бути товариським. Щойно повернусь додому, напишу главу, де головний герой помер через те, що йому було соромно покликати когось на допомогу! Нехай його зʼїдять якісь привиди чи демони!

— Аби тільки зник…

— Що? — зупинився несподівано Ілля і глянув на мене.

Його погляд був значно довшим, ніж усі до цього разом взяті. Лише тоді я зрозумів, що сказав щось зайве вголос.

— Тобто… я хотів сказати… герой книги… там демони…

— Хм… Отже, ти увесь час думками в своїх книгах? Тому завжди мовчиш?

— Угу.

— Тепер мені ще швидше хочеться щось прочитати з твого.

— Не треба! Там іноді персонажі дещо роблять. Ну, розумієш, є еротичні сцени…

— Але ж не в тій книзі, яку ти написав про мене, чи не так?

Я зашарівся. Ілля тихо засміявся:

— Це ж треба! — більше він нічого не сказав.

Однак незабаром привів мене в один заклад і, розкривши телефон, почав шукати мій профіль в браузері. Мене ж відправив зробити замовлення.

Повітря тут пахло кавою і трохи підгорілим сиром. Лампи давали тепле світло. За вікном знову розпочався дощ. Я глянув туди, коли почув грім, після чого знову повернувся обличчям до стійки.

Замовлення говорив тихо, щоб ніхто не зрозумів, наскільки сильно всередині мене все трусило.

Поки бармен готував напій, я дивився на склянки, на відблиски в них, на те, як світло розбивається на дрібні плями. У голові тим часом вже закрутилися рядки, які я мав написати, коли опинюсь знову біля свого ноутбуку. 

Згадав про реальність тільки, коли почув, що замовлення вже готове.

Отримавши напої і закуски, затримався на мить, щоб відчути тепло в долоні. І подумав про те, як часто люди приходять у заклади, щоб сховатися від самотності. Не так давно я теж був таким самим... 

Однак зараз повернувся до столика. Місто за вікном все ще продовжувало свій концерт дощу. А Ілля все ще сидів, трохи зігнувшись над телефоном. Його обличчя освітлювало блакитне світло екрану. Рухи були спокійні, навіть уважні; ніби він читав щось важливе для нього. 

Я поставив все на стіл тихо і ще мить просто стояв, дивлячись на нього. Було дивно бачити Іллю таким — не на сцені, не в ролі, а просто людиною, яка читає.

Мені хотілося підійти ближче, торкнутися рукава, запитати про враження. Але слова залишилися всередині. Замість цього я сів навпроти і дозволив собі мовчати, спостерігаючи, як його пальці ковзають по екрану.

Зрештою, він підняв на мене очі і сказав:

— Ти дуже гарно пишеш. 

— Не треба мені лестити. Тобі ж не сподобалося?

— Ні, сподобалося. Ти справді чудово пишеш. Не розумію, чому ти ще не надіслав нічого до видавництва.

— Я надсилав. Відмовили. Сказали: неформат.

Почувши це, Ілля знову опустив очі на телефон. Він ще раз пробігся текстом і видав:

— Напевно, я тепер теж маю розповісти щось подібне. Але я поки не знаю, що саме слід розповісти. Може, тобі буде цікаво послухати щось про наші репетиції?

Я кивнув. Ми нарешті почали діалог і це дало мені надію, що хоча б він не зникне з мого життя. Я слухав уважно. Кожне слово, яке Ілля говорив.

Світло лампи давало теплий круг, у якому його обличчя виглядало мʼякше, ніж тоді у барі. Я помічав всі його дрібні рухи — як він піднімає склянку, як пальці торкаються краю тарілки — і кожен такий жест здавався мені важливішим за будь-яку репліку. Їжа була простою, але смачною.

Я їв повільно, намагаючись відтягнути момент, коли доведеться знову говорити про себе. Мені подобалося просто слухати його. Під час вечері кілька разів зловив себе на тому, що дивлюся не стільки на страви, скільки на його реакції: як змінюється вираз обличчя, як піднімаються брови, коли щось його зацікавить. 

Виникало відчуття, що для нього це дійсно побачення. Невже він теж думав увесь цей час про мене? То я неправильно трактував його поведінку, коли побачив вперше? Чи зможемо ми якось це виправити?

Коли я почав розповідати про роботу, про потяги, про ті дрібні сцени, які колись здавалися мені лише фоном для текстів, Ілля слухав уважно. Його погляд ставав іншим, і я відчував, що те, що роблю, має значення.