— 3 —

Двері відчинилися з тим самим знайомим скрипом, але цього разу звук здався мені особливо зловісним. Я одразу окинув поглядом стійку, нішу в стіні, темні кутки біля вікна — порожньо. Іллі ніде не було. 

Бармен звично кивнув, наливаючи комусь пиво, а я сів на те саме місце, де минулого разу сидів із ним. Замовив теж саме, що тоді, сподіваючись на якусь дивну магію повторення. Але дива не сталося. І навіть через тиждень Ілля так і не зʼявився. 

Я приходив у різний час: то ввечері, коли натовп ставав щільним і задушливим, то майже під закриття. Біг щоразу, як зʼявлялася вільна хвилина. І щоразу, коли вдивлявся в обличчя людей, що заходили, серце зрадницьки підстрибувало від куртки схожого кольору.  Але це були чужі люди з чужими мені історіями.

Минуло ще два тижні. Бар поступово втрачав свій шарм загадковості, стаючи просто звичайним закладом із липкими столами. Моє розчарування переросло у глуху образу на самого себе за те, що втік минулого разу. Бо злякався бути знову покинутим. Відчував себе так, ніби знайшов рідкісну книгу, але, прочитавши лише першу сторінку, власноруч кинув її у вогонь. І тепер чомусь вирішив, що на згорілих сторінках знову зʼявляться слова.

Я був читачем, який не хотів дати шанс новій історії, бо мені не сподобалась її обкладинка. Або глядачем, який пішов з вистави раніше і тепер відчайдушно стукає у двері зачиненого театру.

Самотність у квартирі тепер відчувалась особливо болісно. Порожнеча розрослася до масштабів залізничного депо. Я намагався робити вигляд, що наших двох зустрічей ніколи не було, але чомусь не виходило. Ілля зачепив щось всередині мене і тепер ніяк не відпускає.

Робота на залізниці перетворилася на пекло. Перевіряючи квитки пасажирів, я мимоволі шукав серед них Іллю, сподіваючись, що він — такий самий «вічний пасажир», як і я.

Одного вечора, повернувшись після чергового безплідного очікування в барі, я відкрив ноутбук, створив новий файл і … почав писати. Про того самого хлопця, який безжально витягнув мене з моєї шкаралупи, а потім зник. 

Заголовок з’явився сам собою: «Розмова в нічному барі». Це мала бути історія про двох людей, які зустрілися посеред життєвого шторму, але не встигли сказати головного. 

Я вперше писав не для читачів, не для рейтингу на порталі, а для того, щоб бодай на папері затримати ту мить, яку так безглуздо втратив. Тому описував бар саме таким, яким він був — напівтемним, трохи брудним і безкінечно сумним без однієї конкретної людини. Кожен абзац ставав моїм приватним листом у порожнечу. 

Я писав про страх бути побаченим, про бажання закритися в купе свого життя і про те, як боляче усвідомлювати, що іноді доля дає лише один шанс на справжню розмову.

Чим більше писав, тим ясніше розумів, що цей роман — моя терапія. Костя Шпиталь нарешті замовк, поступившись місцем справжньому Костянтину, який більше не боявся виглядати слабким чи розгубленим. 

«Розмова в нічному барі» дихала зовсім інакше: у ній відчувався справжній холодний вітер і гіркий присмак недопитої кави, яку я залишав на столі в барі тепер щовечора, йдучи звідти ні з чим. Це стало чимось на кшталт ритуалу — я сідав у кутку з блокнотом і фіксував деталі, чекаючи, що, можливо, якщо я напишу про нього достатньо чесно, він матеріалізується переді мною. Але реальність лишалася невблаганною: стілець навпроти залишався вільним, а буря, про яку я писав, вирувала лише всередині мого тексту.

Зрештою, я здався. Виснаження від очікування стало вже занадто нестерпним. Я витяг телефон і прогортав список контактів до імені «Максим». Мій колега, провідник із сусіднього вагону, завжди був людиною простою, зрозумілою і страшенно далекою від метафор та інших творчих мук. Саме він намагався мене чомусь навчити, ставлячи в приклад Стівена Кінга. А потім ще й запропонував сходити на побачення з Мариною. І саме така «заземленість» мені зараз була потрібна.

— Максе, привіт, — мовив я відразу ж, тільки він підняв слухавку. — Слухай, не хочеш сьогодні пройтися? Ні, тільки не в бар. Краще в театр. Збожеволів? Це не побачення. Я просто вже кисну в квартирі. Так, просто хочу провітритися. Ні, ти мене точно не цікавиш. Сходимо, як друзі. Гаразд, ввечері буду в тебе… Так, зрозумів… Та клянусь: ЦЕ — НЕ ПОБАЧЕННЯ! Гаразд, якщо тобі від цього буде легше, завтра піду кудись з Мариною. Так-так, вона хороша людина, я маю дати їй шанс… Ага… Так… Бувай…

Боже, що я роблю? Навіщо мені це все, якщо я просто хочу повернутися в той прокурений бар? Натомість ще й пообіцяв піти кудись з Мариною... Бідна дівчина, я ж ніколи в неї не закохаюся… Вона лише розмінна монета. Але я чомусь готовий приректи себе на нудний вечір із нею, аби тільки більше не залишатися наодинці зі своїм ноутбуком і привидом Іллі. Я — підлий, так?

Нехай…

Максим у білій сорочці того вечора почувався явно не в своїй тарілці. Постійно поправляв комірець. А я вдивлявся у натовп, що плив повз нас — ошатні жінки, чоловіки в пальтах, молодь.

Коли в залі згасло світло і почалася вистава, відчайдушно намагався зосередитися на сцені. Режисерська версія «Конотопської відьми» була похмурою, стильною і насиченою містикою. Дерев’яні відра, стукіт, монохромні декорації — усе це мало б захопити мене як автора, дати нову їжу для описів. 

Я бачив, як Макс з цікавістю спостерігає за дією, іноді шепочучи щось схвальне, але мої думки знову і знову поверталися до порожньої ніші в барі.

Кожен рух акторів на сцені здавався мені нескінченно затягнутим. Запах старого оксамиту крісел та важких парфумів сусідки зліва почали тиснути на скроні. Тож замість того, щоб дійсно насолоджуватися, я відчував лише одне бажання — заплющити очі й опинитися де завгодно, тільки не тут. Хоча чесно намагався вслухатися в діалоги. Тільки слова пролітали повз, не залишаючи в душі жодного сліду, крім роздратування. Театр, який мав стати ковтком свіжого повітря, знову перетворився на клітку. 

Я почав непомітно намацувати куртку під сидінням, плануючи, як під час чергової зміни декорацій прошепочу Максу щось про раптовий головний біль і вислизну в рятівну темряву вулиці. Почуття провини перед другом було слабшим за це нестерпне відчуття марності — я зробив спробу, я прийшов, подивився на «класику», і тепер мав повне право повернутися до своєї чесної, випещеної самотності.