— 2 —

ВІН сидів в невеликій ніші біля вікна, завалений якимись речами, які вочевидь придбав раніше. Він не був частиною того, що відбувалося навколо. Скоріше, просто втомлено спостерігав за всіма. Весь цей час. Сидів у тіні, поки я вимірював рівень власної нікчемності.

Бо бар — це не лише стійка. Його простір був значно ширшим за мій обмежений погляд. 

— Ти стоїш так, ніби зараз хтось має вручити тобі нагороду. Сідай вже поруч, поки не впав… Все одно робити сьогодні нічого.

— Я просто гуляв вулицею.

— Звичайно, — ВІН дивився на мене з легкою цікавістю, тримаючи в руці телефон, і в цьому не було ні краплі тієї фатальності, яку я чомусь закарбував у своїй памʼяті.

Навпаки, здавався цілком звичайним. 

Моя драма про сільське життя й курей раптово стала виглядати безглуздо. Я стояв посеред залу і вперше за довгий час не знав, яку репліку має вимовити мій герой, щоб не виглядати ідіотом.

— Сідай вже. Не дратуй.

— Поганий день?

— Не те слово.

Треба було терміново щось робити з власним тілом, яке ніби приросло до підлоги під ЙОГО іронічним поглядом.

— Я тільки замовлю щось… — кинув, намагаючись, щоб голос звучав максимально буденно, хоча всередині все тремтіло. 

Ноги самі понесли мене до стійки. Це було майже втечею, але цього разу не від реальності, а до неї. Рутина замовлення здавалася рятівним колом, за яке можна було вхопитися.

Бармен навіть не повів бровою на мій різкий рух. Я випалив замовлення швидше, ніж зазвичай перевіряю квитки у заспаних пасажирів нічного експреса.

Мені потрібно було щось міцне й зрозуміле, щось, що змогло б припинити цей нескінченний внутрішній монолог про нікчемність. 

Поки готувався напій, я вчепився поглядом у склянки, боячись озирнутися й зрозуміти, що в кутку вже нікого немає. Не хочу, щоб мене знову кинули…

Це змушувало мене нервово перебирати пальцями по дереву стійки. Світ знову звузився, але тепер до однієї склянки, однієї ніші біля вікна й потреби нарешті вийти з ролі «самотнього автора».

Схопивши напої, я рушив назад. Цього разу мій крок був твердішим. Сцена з Мією та Роберто в моїй голові остаточно затихла, поступившись місцем реальному бару, реальному хлопцю й непевному відчуттю, що цей вечір ще не закінчився. Всередині зʼявилась надія.

— Ілля, — показав ВІН на місце навпроти себе.

— Костя, — відповів машинально, поки сідав.

— І чим займаєшся по життю?

Я опустив голову. Чи варто казати, що працюю провідником? Це точно не та професія, яку хтось хоче бачити у свого потенційного партнера. Що я зможу йому дати зі своєю мінімальною зарплатою? Чергову упаковку пельменів? Може, краще для початку похизуватися і сказати, що я щось пишу?

Відкрию на смартфоні браузер, покажу свій профіль…

— Я все ще тут, — перервав мої думки Ілля. — Просто розкажи щось про себе, поки чекаємо.

— Чекаємо?

— Так, дехто має прийти. 

— Дівчина?

— Можливо.

— Ясно…

Стіл між нами на мить здався цілим океаном. Гул бару перетворився на фоновий шум. Я відчував, як пауза затягується, стаючи густою й майже відчутною на дотик. Але сказати нічого не міг. Занадто вже довго я ні з ким так не сидів.

Ілля теж не поспішав порушувати цю тишу. Він просто дивився на мене — спокійно, з легкою тінню цікавості в очах, ніби читав між рядками мого збентеження. Його пальці ледь помітно постукували. А я боровся з професійним бажанням негайно заповнити тишу бодай чимось. 

Як письменник, я знав сотні способів розігнати нудьгу на папері, але зараз усі заготовлені репліки здавалися недолугими й фальшивими. Мої руки міцно стискали склянку, відчуваючи холод скла. 

За вікном ліхтарі розмилися в дощових краплях, перетворюючи вулицю на тьмяну картину, де немає чітких ліній. У відображенні я бачив нас обох.

Наше мовчання було схоже на зупинку потяга посеред поля: навколо нічого не відбувається, але ти відчуваєш, як усередині двигуна щось продовжує працювати, готуючись до того, що буде далі.

Ця тиша тиснула на плечі. Вона була живою і мала гіркий смак алкоголю. Але я раптом зрозумів, що вперше за довгий час мені хотілося просто сидіти так.

Я підняв очі тільки тоді, коли двері бару знову відчинилися. Усередину ковзнув ковток холодного повітря разом із запахом мокрого асфальту.

На порозі стояла молода жінка. Без пафосу чи якоїсь театральності. Просто струшувала з волосся дрібні краплі дощу, трохи примружившись від світла. Якби моя Мія існувала у реальності, вона, мабуть, виглядала б саме так.

В її рухах було щось цілеспрямоване. Я бачив розстібнуту куртку, шарф, що з’їхав набік, світле волосся, яке хвилями падало на плечі... чорну сумочку…

Тільки-но світло ковзнуло по її обличчю — і вона вже впевнено йшла між столиками в наш бік. Я зрозумів раніше, ніж встиг подумати. Просто відчув, як ледь помітно змінився погляд Іллі. Він не випростався, не усміхнувся широко, але фокус його очей ковзнув повз мене, за моє плече. То він про неї говорив?

У грудях все стиснулося, ніби потяг різко пригальмував десь посеред темряви. Я не був певен, чи це вже ревнощі. Скоріше, те саме знайоме відчуття, коли розумієш, що твоє місце в кадрі тимчасове. Бо настала ЇЇ мить.

Вона зупинилася прямо біля нашого столика, зняла чорну сумку з плеча й усміхнулася Іллі:

— Привіт. Я запізнилася?

— Ні, — відповів він, трохи нахиливши голову. — Але могла б і раніше прийти.

Потім подивився на мене, і на секунду мені здалося, що зараз щось вирішиться. Наче від того, що він скаже далі, залежить, залишуся я тут чи вже ні.

— Знайомтесь, це…

— Вибач, — слова вирвалися тихо, майже чемно. — Я… здається, забагато випив. Мені вже час повертатися додому.

Ілля моргнув, ніби не одразу зрозумів, що саме я зробив. А я обережно відсунув склянку, щоб не розплескати, і підвівся. Коліна рухалися дивно легко, ніби тіло давно чекало цієї команди.