— 1 —

Навіть не знаю, що саме занесло мене тієї ночі в бар. Може, втеча від порожньої квартири? Може, чергова спроба знайти натхнення там, де його ніколи не було? А може, просто хотів заглушити тишу, яка вже довгий час тиснула на мене.

Двері просто відчинилися з тихим скрипом, і мене одразу обдало теплим повітрям, змішаним із запахом мокрих курток, дешевих напоїв і осіннього листя. Бар жив своїм життям: гул голосів, приглушене світло, музика, яка звучала так, ніби її грали спеціально для когось іншого.

Я навіть не встиг зняти куртку, як помітив ЙОГО. Він сидів біля стійки й щось гаряче доводив бармену, час від часу хапаючи того за комір. ЙОГО рухи були різкі, а голос — надто гучним навіть для цього простору. І саме ця надмірність одразу притягнула мою увагу.

Я обережно сів з протилежного боку. Хотів спершу оцінити ситуацію. Сам бар пахнув сирістю й мокрим листям, ніби сама осінь зайшла всередину разом зі мною. Тільки крізь мутне скло вітрини виднілися ліхтарі.

При цьому кілька відвідувачів сиділи мовчки, втупившись у телефони. Їхні обличчя освітлювалися тьмяним світлом ламп, і кожен виглядав так, ніби прийшов сюди не заради веселощів, а щоб сховатися від дощу. Тоді я спіймав себе на думці, що цей бар справді схожий на тимчасовий прихисток. Тут можна було перечекати негоду, сховатися від власних думок і зробити вигляд, що ти просто частина загальної осінньої картини. Але всередині все одно залишалося порожньо. Щоб це виправити, я замовив собі пива і зробив ковток.

Щойно тепло алкоголю повністю розлилося тілом, я перестав помічати деталі навколо. Світ звузився до екрана телефону, де можна було бездумно клацати, аби тільки не думати про те, що відбувається поруч.

Хлопець, з яким я хотів познайомитися, все ще розповідав щось із запалом бармену. Тож я кинув цю затію. Хоча час від часу до мене долітали окремі слова: то він на щось скаржився, то міркував про вищі матерії. Йому що, цілий день взагалі не було з ким поговорити? Чи це його так від алкоголю розвезло?

У будь-якому випадку, зі мною ніхто знайомитися не збирався, а мені просто так сидіти було нудно.

«Час вже йти», — подумав би я, якби ВІН зрештою не підсів до мене.

— Ну ж бо, спитай, як мене звати! — Різко поставив лікті на стіл і усміхнувся так, ніби ми вже знайомі сто років. — Ти ж постійно дивишся на мене.

Я мало не впустив телефон від несподіванки:

— Ем… як тебе звати?

— А я в барах не знайомлюся! — театрально закотив очі незнайомець і повернувся до бармена.

Я залишився сидіти з телефоном у руках і відчуттям, що щойно програв партію в шахи, навіть не зрозумівши правил. Ось тобі й на! І що тепер робити?!

Знову глянув на НЬОГО й замовив собі ще випити. ВІН був високим — зростом під метр вісімдесят п’ять, із широкими плечима та легкою недбалістю в рухах. Русяве волосся спадало на лоб, трохи розкуйовджене, ніби ВІН щойно зняв шапку й не потурбувався його пригладити. 

Обличчя — молоде, але вже з легкою щетиною та тінню втоми під очима. А в ході відчувалася самовпевненість двадцятирічного, якому здається, що все життя ще попереду, і ВІН устигне все. 

У погляді раз у раз спалахувало щось зухвале — дратівливе й водночас притягальне, як іскра, що сама шукає неприємності.

За кілька хвилин ВІН знову підсів до мене, поставив лікті на стіл і нахилився так близько, ніби збирався повідомити державну таємницю:

— Чому ти навіть не намагаєшся до мене підкотити?

Я розгублено кліпнув очима:

— Так ти ж сам сказав, що тобі сьогодні не до знайомств…

— І що? Я ж цікавий тобі? От і намагайся завоювати!

Ах, ось воно що! Красунчик вирішив влаштувати кастинг на головну роль у своє ліжко! 

Але бігати за кимось я вже давно перестав. Усі ці емоційні гойдалки й любовні подвиги — добре, коли тобі двадцять. Але мені вже тридцять два. То голова болить через зміну погоди, то спину ломить від того, що спав якось неправильно. Одним словом, відбігав я вже своє.

— Вибач, але я в такі ігри не граю.

— Що? Як? Чому?

Відповідати я не став. Тільки на виході подумав, що йому таки максимум 25, раз у ньому ще вирують подібні пристрасті. Мабуть, ще не нагулявся. Ну, чи любовних історій перечитав…

Цікаво, як він відреагував, якби дізнався, що їх пишу я? Точніше, не тільки їх. Але здебільшого – так. Саме така романтична лабуда дозволяє мені більш-менш підтримувати штани. Заробітку з основної професії багато на що не вистачає. Тільки наче прийшла зарплата. Сплатив комуналку, забив морозилку на місяць вперед швидкою їжею — все, грошей знову немає. Тішить тільки, що хоча б немає машини. І на її ремонт не потрібно витрачатися.

Робота провідником не давала ні багатства, ні стабільності. Але я звик до довгих рейсів: доба в дорозі, потім два дні відпочинку — і знову назад у вагон. Я знав запахи потягів краще, ніж запах власної квартири. Це був суміш металу, старого текстилю й дешевого чаю, який розливають у склянки з підсклянниками.

Повернувшись додому після невдалого знайомства, я відкрив ноутбук. Там мене вже давно всі знали, як письменника. У мене було ім’я, хай і вигадане, цікава особистість і читачі, які чекали продовження. Хоча останні коментарі зовсім не радували: «Авторе, де продовження?», «Коли нова глава?», «Ти там живий ще?»

І ще з десяток повідомлень із пропозиціями взаємно підписатися й проставити вподобайки на всі книги. Такий вже цей самвидав. Особливо, якщо публікуєшся на якійсь платформі. І десь там живе моє альтер-его, яке я підписав як Костя Шпиталь. Навіть не питайте, чому саме такий нік. 

Головне — прямо зараз потрібно починати писати продовження. А зупинився я на тому, як головна героїня заходить у кімнату в білизні й бачить, що крім коханця там уже стоїть і чоловік. І ось тут у мене ступор. Я поняття не маю, що має робити жінка в такій ситуації.

Пробував позавчора проконсультуватися зі своїм колегою. Його відповідь мені взагалі ніяк не допомогла.