Глава 5. А стріляти я вмію!

Машину довелося кинути. До міста я не доїхала. Бензин скінчився. Звичайно ж я проїхала заправку і не одну, але без грошей так і не наважилася туди завертати. Розповідати жалісливу історію про те, чому у мене немає коштів і, ймовірно, наштовхнутися на відмову або взагалі грубість – не хотілося.

Пішки я пройшла десь з пів години. Ще години півтори точно залишалося попереду. У місті я планувала попросити мобільний у когось з перехожих і повідомити батькові, де знаходжуся. Робити це на заправці боялася. Де ховатися посеред траси, якщо зловмисники прибудуть раніше, ніж тато? За весь цей час я страшенно втомилася. Розтерла ноги, через що кожен крок віддавався болем. Мені шалено хотілося їсти, ще більше – пити й здавалося, що ця клята траса ніколи не закінчиться. Раз у раз мимо пролітали машини, і мені довелося звикнути до того, що щоразу, як така пролітає,  мене обдає смердючим дорожнім пилом.

День видався не по-квітневому спекотним. Не вірилося, що ще тиждень тому я ходила в плащі та мерзла в машині з Пашею. Найприкріше, що і гольф свій чорний, милостиво подарований охоронцем, я зняти не могла. За поясом у мене був заткнутий пістолет – єдине багатство, прихоплене з машини адвоката. Йти по трасі в піжамній майці з котиком і світити зброєю було б, м'яко кажучи, нерозумно. І хоч би один джентльмен зупинився, проїжджаючи мимо! Адже зрозуміло, що у людини щось сталося, якщо крокує по трасі своїми двома.

А з іншого боку, за останні дні я настільки втомилася від усіх своїх «помічників», що думка-обурення майнула, наче блискавка, і відразу згасла. Хай їм грець! Сама з усім впораюся. Ніхто мені не потрібен.

Щойно я так подумала, поруч зупинилася машина, опустилося бокове скло на дверцятах, а водій крикнув:

– Дівчино, сідайте, я вас до міста довезу.

Я повільно обернулася в його бік.

– Дякую, не треба, – прискорила крок.

Водій від свого наміру не відмовився.

«Ще б пак!»

Повільно поїхав поруч.

– Та, гаразд, Майє, досить упиратися! Сідай в машину. На трасі небезпечно.

– Відчепись від мене! Що не зрозуміло?

За кермом сидів, так недоречно мною згаданий охоронець, а сідати до нього у мене бажання не було. Господи, майже дісталася до міста! От де він взявся?

Майже...

– Пішки ти ще години півтори тупцяти будеш. Самій не набридло впиратися?

– Не твоє діло, що мені набридло, а що ні! – огризнулася я.

Недовго думаючи, він трохи обігнав мене і виїхав Тойотою на узбіччя, затуляючи дорогу. Я зробила декілька кроків назад, але раптом передумала та зупинилася.

Він вважає себе найрозумнішим?

Тим часом охоронець став поряд. Темне волосся зачесане назад, костюм, краватка... Стрілки на штанах напрасовані так, ніби він в ресторані щойно перебував, а не по дорогах кілька днів вештався. У порівнянні з ним я виглядала волоцюгою, якій роблять послугу, що в салон запрошують.

– Я довезу тебе до міста, – він відчинив задні дверцята і зробив запрошувальний жест.

Ти лише поглянь, який напад щедрості! Умов не висуває, відразу в салон садить. Видно гроші за мене не отримав. Або ще щось йому наказали...

– Сідай вже! Чи весь день тут стоятимемо?

– Відійди від дверей.

– Що?

Я повторила вимогу. Такому тільки дайся в руки. Вирубить, руки скотчем перемотає, рот заклеїть… 

– Хочеш, щоб я сіла – виконуй!

Він слухняно зробив три кроки назад, я сіла, а він повернувся і зачинив дверцята. Обійшов машину, влаштувався на своєму місці. Машина рушила, а я приставила пістолет до його голови.

– А тепер розповідай.

Варто зауважити, що злякався він не сильно. Вірніше, з огляду на його задоволену фізіономію з посмішкою на все обличчя – взагалі не злякався. І я розуміла, що не мені змагатися з профі, що йому варто тільки простягнути руку. Не встигну відреагувати, навіть якби була готова натиснути на гачок. Але зараз я була впевнена, що не чіпатиме. Не знаю чому. Інакше б не сіла до нього в машину.

– І що ж ти хочеш, щоб я розповів? – посміхаючись, поцікавився мій давній охоронець.

– Все розказуй. Хто такий, чого треба було тоді, і чого зараз причепився.

– А якщо не розповім? – він відверто кепкував з мене. Дивився в дзеркало, не обертаючись, і сміявся. Перевіряв. – Адже руки трясуться! Вистрілити зможеш в людину?

Пускатися з ним в просторікування я не стала. Хочеш переконатися у моїй рішучості? Твоє право, будь ласка. Я прибрала пістолет від його голови та стрільнула в сидіння. Зрозуміло, туди, де його не було, і направляючи вниз та вбік, у дверцята. Він, мабуть, вирішив, що стріляти я зібралася в ногу, різко ворухнувся, натиснув на гальмо, крутнув кермо, машина вилетіла на сусідню смугу, жалібно заскиглили гальма інших машин, пролунали попереджувальні сигнали...

Зреагував охоронець миттєво, вивернув машину на місце і заволав:

– Ідіотка?! Геть з глузду з’їхала чи що?!

– А ти не знав, так? – «щиро» здивувалася я. – У мене і довідка є! Тож сиди спокійно, менше до мене оглядайся і керуй, куди скажуть. Я до тебе не нав’язувалася, сам напросився. Тож і розповідати не забувай! Чи ще якусь перевірку влаштуєш? Ти не соромся, кажи. В ногу хочеш? Сам розумієш, з такої відстані й з тремтячими руками промазати складно.