У першу хвилину я відчайдушно била кулаками. Спочатку по дверях і склу, намагаючись вийти смикала ручку, потім перемкнулася на чергового конвоїра.
Дістали вже! Всі дістали! Хапають все кому не лінь і кудись везуть!
До честі нового стражника мушу зазначити, що у відповідь на крики та мої кулаки, він лише перехоплював удари, не робив боляче у відповідь і навіть не намагався відключити, як би неодмінно вчинив мій перший охоронець.
– Зараз же зупиніть машину! Випустіть мене! – зажадала я в черговий раз. – Господи, ви хто, в біса, такі?!
Звичайно ж, вимоги виконувати ніхто і не подумав, але на питання відповіли. Водій, якого я досі не встигла роздивитися, на мить обернувся і зняв сонцезахисні окуляри. Перший адвокат!
Легше не стало. Раптом це теж не той, якого прислав батько?!
– Доброго ранку, Майє Миколаївно.
«Де ж воно добре?!» – подумала я.
– Це мене ваш батько прислав, – вгадавши мої сумніви, повідомив він. – Візьміть телефон, зателефонуйте йому. Телефон не заблокований, в останніх набраних його номер.
Він, не озираючись, простягнув апарат.
Тремтячими руками я вхопила апарат, стала набирати номер батька по пам’яті. Невже все скінчилося? Невже мене і справді везуть додому? Хоч би так і було!
Голос у тата був втомленим, але він пожвавився, щойно зрозумів, що телефоную я.
Підтвердив. Степан Вікторович, своя людина. Везе додому, довіряти можу, ні на крок не відходити. Тато вже з'ясовує, що відбувається, і навіть Паша з ним зв'язується час від часу.
Мені вдалося стримати сльози, що наверталися на очі. Я навіть встигла полегшено зітхнути. Ось тільки виявилося, що проблеми аж ніяк не скінчилися.
– Майє, я мушу тобі ще дещо сказати.
Батько зробив паузу, а я запідозрила недобре.
– Кажи…
Мій голос був сухим і твердим. Гірше все одно вже нікуди.
– Андрій зник з притулку.
– Що?!
Виявляється, гірше є куди. Ми ж з ним домовилися, він обіцяв, що не стане... Він не міг...
– Зник у суботу. Мені Костя телефонував. Він приїхав за пацаном, щоб взяти того на тренування, а його там вже шукають.
– Він може бути у нас вдома або у себе. Він не йде далеко, як правило. Тату, його треба знайти!
– Я знаю, Майє. Знаю. Ми шукаємо. Я залучив всі можливі зв’язки та сили. Тільки хлопчика ніде немає. Він безслідно зник.
Цього не може бути!
Тепер мені здавалося, що зникнення Андрія – ось моя найбільша проблема. Але ж він не міг просто взяти та піти! Щось сталося? Адже криза минула. Про це і лікарка його казала, і вихователі помічали, що хлопчик поводиться набагато краще, Повернувся до навчання, спілкується з кимось із хлопців. Не міг він безслідно зникнути! Невже ніхто нічого не бачив і не чув?
– Щось сталося? – запитав у мене Степан Вікторович.
Я кивнула.
– Мені треба якомога швидше приїхати додому.
– Звичайно, Майє Миколаївно. Все зробимо. Через кілька годин будете вдома.
***
Через пару не вийшло. Я так і не встигла відчути себе у цілковитій безпеці. Хвилин через сорок нас зупинили на посту ДАІ. І я спробувала заперечити, мовляв, не гальмуйте, проїдемо, але... хто б слухав жінку з її інтуїцією?! Вони ж профі! Нічого, крім здивованого переглядання, мої слова не викликали.
– Це всього лише пост. Краще не привертати уваги, – мовив адвокат, скеровуючи авто до узбіччя.
Я внутрішньо стиснулася, по спині побігли сироти. Не подобалося мені все це. Ось чому всі чоловіки такі самовпевнені?
Може, втекти, поки вони розбиратися будуть? Он ліс густий, є, де сховатися... і я навіть простягнула долоню до ручки, але двері з мого боку все ще були замкнені.
Треба відволіктися. Все владнається. Тато казав…
Степан Вікторович поводився спокійно і невимушено. Вийшов з машини, з внутрішньої кишені дістав якусь корочку, простягнув лейтенанту. Той став уважно її вивчати. Перевертав, крутив в руках, немов сумніваючись в автентичності документа. Мені не було чутно, що він там говорив, але правоохоронець не задовольнився побаченим. Ще з пів хвилини вони про щось гаряче сперечалися, а потім удвох вирушили до машини.
– Треба їхати! Негайно! – запанікувала я. – Це несправжній даішник!
Злякалася я не на жарт. У чоловіка все обличчя було пошматоване кігтями! Я відразу згадала злом у нашій квартирі, а також перелякану Пяшку, яка забилася у куток за холодильником. Сліди ще не загоїлись. І нічого дивного насправді, подряпини від котячих пазурів не заживають так швидко, власне у мене сумнівів не залишилося. Ось вона – інтуїція! Але чоловіки мені не повірили.
– Я точно вам кажу! – у голосі прослизнули страх і паніка. – Подряпини у нього на обличчі – це моя кішка. Він зламував мою квартиру. Давайте поїдемо, будь ласка!
Було видно, що моє хвилювання передалося і їм. Хлопці озиралися.