Глава 8. Заслуги міліції в боротьбі з проституцією

Прокинулася я від того, що грюкнули двері в купе, а клацання не було. Невже він змінив правила і не замкнув мене?

Уповільнивши хід, поїзд під'їжджав до станції. Пару секунд я роздумувала, щоб це значило, а потім схаменулася і кинулася до виходу.

Відкрито! Я виглянула у коридор і побачила свого конвоїра, який готується до виходу. Поїзд саме зупинився, і він, не обертаючись, вийшов.

Спочатку я вирішила, що він пішов щось купити. Ні, трохи не так, спочатку я розгубилася. Він настільки педантично, йдучи на хвилину, закривав мене, він проводжав мене до туалету, не залишаючи одну, що ця витівка виглядала більше ніж дивною. Що за склероз охопив мого викрадача та, чи не повинна я ним скористатися?

«Повинна!» – рішуче сказала я сама собі та вислизнула з купе, вирішивши, що краще перейти у сусідній вагон і з нього вже вискочити з потяга.

Щоправда, поки я міркувала, що ж таке сталося з моїм гайдуком, поїзд щасливо рушив і став набирати хід. Стоянка тривала хвилини дві, не більше. Я кинулася назад в купе і, попри його настанови про закриті вікна, підняла штору. Я прийшла якраз вчасно, щоб побачити, як охоронець, не обертаючись, сідає в машину, яка, мабуть, чекала саме його.

Це казна що таке!

Я зачинила вікно і сіла.

Він мене кинув!

Він – мене!

Все, що сталося, було за межею розуміння.

Та що за дурня діється навколо? Це я мушу збігати від нього, а не він кидати мене на якомусь полустанку, де зупинка триває якихось дві хвилини!

І що мені тепер робити? Грошей немає, документів немає, добре ще, що квитки у провідника залишилися. Я обвела поглядом купе, перевірила його полицю, заглянула під сидіння – все забрав. Нічого не залишив. Ніби й не було його тут! Тільки залишки вчорашньої їжі й термос все також стояли на столі.

Я налила собі кави. Напій був ледь теплий, гидкуватий.

Так, спокійно! Виходжу на наступній станції. Там йду в міліцію...

Розповідаю, як мене викрали, охороняли проти волі, а потім кинули без документів і грошей.

Маячня якась! Це ж безглуздо! Вони ж не повірять! Але допомогти будуть зобов’язані!

Розумним поясненням того, що відбувається здавалося, що є люди, які не бажають смерті спадкоємця, а приставивши охоронця до мене, хтось намагається збити зі сліду вбивцю. Не дарма ж у нас у квартирі все догори дриґом перевернули?! Шукали папери, щоб з'ясувати, хто з нас син або донька…

Потім охоронця прислали, щоб від Паші увів. А тепер можна запросто кидати на сваволю. Ще й легше буде. Ні відступних платити, ні розлученням маятися. Спадкоємець-удівець всіх влаштує. Поки там переслідувачі розберуться, що не того прибрали. Попри будь-яку логіку, сама ж вчора охоронцю казала, що неможливо влучити на ходу, я мерщій закрила вікно фіранкою. Ще раз прокрутила в голові те, що нагородила. Так «райдужно» вийшло, що дрижаки били від усвідомлення власних перспектив.

Ще варіант був, який мені серце грів: до охоронця дійшло, що не я спадкоємиця, і він не ту людину охороняє...

Так, принаймні, надіятися мені є на що, не пришиють за першим рогом. Але сказати про це мені можна було?! «Даруй, Майє, здається, я того, тупоголовий, не того охороняти взявся...». Навіщо кидати в поїзді без грошей та документів? Адже знає, що при мені нічого немає! Сам таку ситуацію створив…

– Перевірка документів, – долинуло з коридору, а у мене з рук випав пластиковий стаканчик із залишками того, що вчора називалося кавою.

В купе увійшов провідник і чоловік у формі.

– Транспортна міліція. Дівчино, ваші документи, – попросив міліціонер.

Я залишила спроби тремтячими руками дістати серветку і підняла очі на прибулих.

– Боюся, у мене немає з собою документів, – відповіла я, намагаючись вгамувати тремтіння, і негайно поспішила додати: – Але я можу все пояснити.

– Так... – протяжно видав правоохоронець, – а квиток у вас є?

Я замотала головою та обернулася до провідника, він міг запам'ятати, з ким я сідала.

– Ми вчора сідали, в Миколаєві. Я і чоловік зі мною. Він сказав, що до Львова їдемо, а сам вийшов на минулій станції. У нього залишилися мої документи. Але ж квитки у вас, ми на вході віддавали чотири, на все купе.

– У цьому купе з Херсона їхала сімейна пара. Батьки та двоє спритних дітлахів, весь вагон на вуха поставили. Вони вийшли на Балті. Їх було складно не запам'ятати, а вас, наймиліша, я вперше бачу.

Я розгубилася. Може, я сплю? Може, я взагалі нікуди не їду і вся ця сумнівна історія мені просто сниться? Але ні. Міліціонер дивиться на мене серйозно і танути ранковим серпанком не збирається

– Тут якась плутанина. Чоловік, з яким я їхала, при мені дав вам до рук квитки на все купе. Ще до того, як ми зайшли в вагон, на пероні у Миколаєві. Ви ще питали, невже у нас на двох лише одна невеличка сумка…

– Перевірте квитки, – зажадав міліціонер від провідника, і той вийшов.

– А що ж так з документами вийшло? Чому вони опинилися у вашого супутника?