Глава 7. П'ятниця тринадцяте

Мушу визнати, що гайдука свого, що казна-звідки звалився на мою голову, я недооцінила. Він і не збирався водити мене магазинами: класними чи некласними – не мало значення. Мій план втечі виявився неспроможним та провалився навіть не розпочавшись. Щойно ми з ним поговорили, чоловік дістав телефон, когось там набрав і повідомив, що йому потрібен жіночий одяг.

– У тебе який розмір? – обернувся він до мене.

Я відповіла, вже тоді зрозумівши, що нічого у мене не вийде. Нема сенсу пручатися, опиратися. Тільки гірше стане. Подорожувати напівголою, в піжамі – геть не тішило.

Розмовляти з ним більше не хотілося. Я лягла на сидінні, підклавши під голову руки, як він і радив, сховалася під пледом і, сама того не очікуючи, задрімала. Прокинулася від поштовху в плече.

– Одягайся! – наказав він, подаючи пакет з одягом.

Машину припаркували на стоянці, в стороні від контрольного пункту. Переживає, що кричати почну? Тільки кликати тут нікого, це я оцінила, щойно озирнулася та зрозуміла, де ми знаходимося. Я позіхнула, провела руками по обличчю і волоссю, чекаючи, що охоронець вийде, а я перевдягнуся. Але ні, розумом і кмітливістю цей товариш не відрізнявся.

Гаразд. Чорт з тобою!

Переглянула одяг. Не можу сказати, що мене шокувало більше: чорний колір всіх елементів одягу чи відсутність спідньої білизни. Напевно, все ж друге. Я пам'ятала, що не можна влаштовувати істерики, але подібне ставлення остаточно розлютило.

– Я тобі що, річ? Ти мене викрав, а тепер знущатися будеш?

Він не реагував. Здавалося, що зайнятий виключно записами в блокноті.

– З чого ти взяв, що я стану твоїм безкоштовним багажем, якому «і так все підійде»? Немає одягу – і так підійде, принесли якесь лахміття – нехай радіє тому, що дали! Годувати? А навіщо? Легше пригрозити, що в багажнику поїде! Я з тобою розмовляю! – врешті, я перейшла взагалі на крик.

Він розвернувся до мене обличчям, ще з пів хвилини ми міряли одне одного поглядом, а потім він видав:

– Не хочеш, не вдягайся, – його голос був спокійний, але від цього здавався ще більше загрозливим. – Можеш йти так. Ми пересаджуємося на потяг, і мені справді байдуже, як ти будеш виглядати. А знадобиться, будь впевнена, поїдеш, як багаж, і погрожувати не стану! Тільки клопоту менше, – зробивши невелику паузу, охоронець примирливо додав: – Їжу тобі принесли.

Він взяв з переднього сидіння пакет і простягнув його мені. Макдональдз. Я спробувала відкрити вікно біля себе, щоб викинути цінну їжу, але воно було заблоковано. Недовго думаючи, я жбурнула пакет в лобове скло та крикнула йому:

– А я не їм їжу з Макдональдза, зрозумів?! У мене на неї алергія! Міг би й запитати перш, ніж витрачатися!

Це вже просто не витримали нерви. Зі склом нічого не сталося, єдина перевага фастфуду, все картонне, і їжа теж. Пакет приземлився поруч з його маленьким ноутбуком і за інерцією скотився вниз.

– У тебе є дві хвилини, щоб одягнутися, – спокійно сказав викрадач, навіть не глянувши, чи не розлилося щось на підлозі.

***

Погода зіпсувалась. Поривчастий вітер нагнав хмар, навколо стало значно темніше. Щойно ми вийшли з машини, за кермо сів якийсь юнак, і вона від'їхала. По всій видимості, це йому я мусила і за одяг, і за сніданок сказати спасибі. Але я не стала цього робити. З розміром він аж ніяк не вгадав. Рукава чорного гольфу були надто довгими, що довелося закатувати їх добрих чотири рази, а плечі - широкими. Довжина чорних джинсів – нормальна, але вони були трохи широкими в поясі. Звісно, про ремінь подбати нема кому було. Єдине, з чим догодив постачальник цього добра – були чорні кросівки. Вони прийшлися впору і виглядали доволі пристойно, не скажеш, що дешевка, але не було шкарпеток. Тож те, що мимохідь побачила у вікні машини, мені «дуже» сподобалось. Дякувати, що хоч тримати штани не доводилось. Якимось дивом вони таки трималися на стегнах та не сповзали долу.

Юнак і мій викрадач ні про що не розмовляли. Поводилися так, ніби й не знали один одного. Він лишив ключі у замку, а другий сів так, буцімто то його машина.

Міцно обнявши за талію, не даючи зайве ворухнутися, «охоронець» впевнено повів мене до перону. У другій руці він ніс середнього розміру дорожню сумку. Тож, його ніщо не обтяжувало та не заважало пересуватися доволі швидко.

Вокзал у Миколаєві то біль всіх свідомих його мешканців та довічний лозунг можновладців: «Я, ми, треба… реконструювати в такому-то році» - кожен обирає свій варіант, в залежності від умов, коли цей лозунг озвучується, а вокзал так і лишається стояти недолугим «пам’ятником» совєтам, як явищу. Страшний, облізлий, незручний, часто-густо його будівля стає банальним притулком для безхатьків, в усіх, навіть найнеприйнятніших, сенсах того слова. Візитка міста відверто жахає тих, хто приїжджає сюди вперше та викликає скрушне хитання головою у його мешканців.

Заводити у будівлю охоронець мене не став, ще одна надія не втечу розбилася на друзки, стояти у черзі в касу він не збирався. Щойно ми вийшли з території стоянки, завернув ліворуч, до перонів, де на першій колії вже знаходився потяг. «Херсон – Львів» – вказувала табличка на вагонах.

«Це ж вокзал! – подумки волала я незрозуміло до кого. – Тут мусять бути патрулі! Невже мені нема до кого звернутися?!»