Глава 4. Хуліганство на трасі

Звісно, правоохоронцям і пообіцяти нам було нічого. Ми з Пашею точно знали, що шукали зломщики, тільки обговорювати це було ні з ким. Стало остаточно зрозуміло, що історія зі снайпером жодним чином не завершилася, і не знаю, як Паші, а мені стало страшно.

Спати цієї ночі ми лягли на світанку. Щойно правоохоронці покинули нашу скуйовджену квартиру, я, зробивши над собою зусилля, піднялася і почала прибирання. Паша приєднався. Поки розкладали все по місцях, обговорювали, що робити далі.

– Гадаю, нам обом треба поїхати на якийсь час з міста.

І, попри те, що мені шалено не хотілося залишати клуб, я розуміла – він має рацію.

***

Мій клуб – це моє дітище. Тенісом я займалася років з восьми. Не скажу, що домоглася видатних результатів, моє ім'я не стало відомим у всьому світі, але майстра спорту отримала. Ідея стати тренером в особистому клубі з'явилася ще до завершення школи. Але батьки були категорично проти.

– Викинь з голови ці дурниці! В першу чергу ти мусиш отримати гідну освіту! І не по цьому твоєму тенісу! А нормальну. Людську, – в один голос товкмачили вони.

У цих словах був сенс, і варто було відкласти реалізацію мрії на перспективу. Я поступилася. Отримала «людську» освіту в престижному столичному виші, а коли постало питання про працевлаштування, категорично заявила:

– Я не бажаю працювати за фахом.

Думаю, батьки від початку хотіли, щоб я просто отримала освіту. Ніхто зі мною більше не сперечався і нічого не доводив. Хоча, може, вони бачили, з яким захопленням я кожну вільну хвилинку біжу на корт, не думаючи про гуляння або інші розваги. Я ж міркувала, що і як треба організувати, оглядала місця, знайомилася з людьми, давала уроки та грала сама. Знайшла партнера Костю (такого ж схибленого на тенісі, як і я), разом ми збирали дозвільні папери. Заручившись підтримкою, зуміли оформити під цей проєкт кредит.

Скориставшись зв'язками мого батька, ми досягли певних пільг для нашого клубу, зобов'язавшись тренувати дві дитячі групи на громадських засадах, а муніципалітет взяв на себе частину нашого місячного платежу. Через рік до двох кортів ми додали ще два, поділили з Костею сфери впливу і, на щастя для обох, працювали, забезпечуючи й себе, і найманих працівників, і виплачуючи частину кредиту.

Що казати, навіть з Пашею я познайомилася лише завдяки клубу. Паша був архітектором, а я замовляла у нього проєкт. Хлопець він був ставний, нічого не можу сказати. Не надто високий, до пари мені, накачаний і доглянутий. Окуляри, які він носив, надавали всьому образу інтелігентності. У нього було темно-русяве волосся і синьо-сірі очі, обрамлені густими довгими віями. Все це я помітила у першу хвилину. Крім того, він користувався якимось просто суперпарфумом, і один цей запах міг звести з розуму будь-яку дівчину. Принаймні на мене подіяло саме так. Але тоді мої думки були зайняті клубом, і мені ніколи було забивати голову дурницями.

Довгий час наші відносини залишалися суто діловими. Я вперто не помічала його спроби залицяння. Коли ж настав час забирати папери, і Паша запропонував зустрітися в ресторані, мовляв, там все і віддасть, я знахабніла і послала за паперами Костю. Ну а що? Врешті ж, я йому гроші за проєкт платила, чому мушу ще час витрачати на посиденьки у ресторані? Вистачало тих зустрічей, на яких тривали безкінечні обговорення, чому вигадане мною не може бути реалізованим…

Він зателефонував мені через декілька днів, знову запрошуючи зустрітися. Я, пославшись на зайнятість, відмовилася. З іншим би на цьому все і скінчилося, адже красномовно, хіба ні? Але Паша був упертий. Тривалий час наше спілкування зводилося до телефонних розмов і стало звичкою. Через пару тижнів я вже чекала його дзвінків. Так тривало місяці три, поки Паша не присоромив мене і не змусив зустрітися.

– Дівчино з планети «Багато роботи», ви думаєте на побачення погоджуватися чи так і будемо вести мобільний роман?

Попри те, що я невимушено спілкувалася з ним стільки часу, його слова мене спантеличили. «Побачення, роман»... Я чомусь і думати не думала, що просто розмовляючи телефоном, когось до чогось зобов'язую або даю привід вважати, що людина мені не байдужа.

А чи так це насправді?

Я мовчала у слухавку, згадувала наші розмови. Паша вимагав відповіді.

– Майє, поясни мені, що зі мною не так? Чому, щойно я заводжу мову про зустрічі, ти вигадуєш тисячі причин, щоб відмовитися?

– Я згодна зустрітися з тобою, – сказала я, як у вир кинулася.

– Повтори, – попросив Паша, ніби не повірив, що почув це.

– Я згодна зустрітися. Завтра. Так, давай завтра. Кажи, куди прийти. Тільки раніше сьомої у мене не вийде, а ще я не люблю гучну музику і не їм їжу з Макдональдса, – уточнила я.

Вечір вийшов приємним. І цей, і наступний, і наступний. Я насолоджувалася зустрічами з ним, не розуміючи, чого боялася до цього і навіщо так довго відкладала.

З того дня у моєму житті з'явилося друге захоплення і, головне, мені не довелося вибирати, яке з них мені дорожче.

 ***

Взяти на себе повне управління клубом Костя не відмовився, тільки обурився, коли я сказала, що не знаю на скільки часу їду.

– Ну ти, Крилова, даєш! А якщо мені раптом піти доведеться? Скажімо, на побачення термінове, що робити накажеш?