Розділ 38. Занадто висока ціна.

Погода була теплою, спрямовувала коня вздовж берега. Чи була це та сама річка, що поблизу замку Ейріка чи вже інша, мені було невідомо. Ніхто не намагався мене зупинити, і Дагна йшла за мною трохи на відстані.

П'ять годин мовчання, і моя дупця перетворилася на відбивну. Хоча, швидше за все, мені так здалося на той момент.

Навколо були тільки сухі чагарники, скелі та річка. Ліс вже давно закінчився і ми вже близько години милувалися бідною рослинністю цих територій.

Невже цим усім володіла минула господиня тіла? Навколо все здавалося таким бідним і занепалим. Земля, на якій нічого не росте, покривалася щільним килимом густого пилу, приблизно на кілька сантиметрів від землі. Рідкісні тисові чагарники виростали просто з-під розколів скель.

Сковзнувши зі спини коня, я намагалася милуватися навколишньою природою. Але все довкола здавалося настільки сірим і похмурим, що в душі здіймалася щемлива туга. Думки постійно несли мене до Ейріка, кружляючи в танці солодких спогадів. За той недовгий проміжок часу, що я побула з цим чоловіком, пам'яталося чимало гіркого. Але завжди вночі він умів згладити всі кути, змушуючи забути мене про погане. Туга і гіркота, що наринула після спогадів. Змусили зрозуміти, що його мені не вистачатиме.

Небо було яскраво-синім, у висоті повільно пропливали пухнасті хмаринки. Що ближче я наближалася до води, то дужче міцнів вітер. Він ніби намагався вивітрити з мене гіркі думки. А річка, що знаходилася поруч, виблискувала своєю іскристою дзеркальністю відволікаючи мою увагу.

- Зрештою, навіщо він взагалі привіз мене до свого дому?

Бовкнула ледве чутно звертаючись до річки.

- Він знав, що його народ мене нізащо не прийме.

Дагна в цей момент теж зіскочила зі свого коня і намагаючись втішити простягнувши свої руки до мене.

- Куди далі? - Запитала дівчину значно голосніше, усуваючись від небажаного контакту.

- Я у цих краях ніколи не була. Нумо йти вперед, раптом на шляху когось зустрінемо.

Її голос помітно тремтів, а в очах винуватиці майже всіх моїх бід промайнула жалість. І в цей момент відчулася така гнітюча порожнеча всередині, що ми ніколи з Ейріком більше не будемо разом. Цілий народ, велике плем'я, завжди перешкоджатиме нашому возз'єднанню.

- Курчатко, зізнаюся, ви мене здивували!

На одному зі схилів гори, в оточенні десятка солдатів, закутих у сріблясту броню, підносився чоловік. Його волосся біля скроні було розфарбоване в сивину. Темні брови в розріз, виділяли не менш темне коротко стрижене волосся. Повні губи й широка білосніжна посмішка чоловіка вказували на те, що він дуже гарний. Потужне тіло, яке покривала кольчуга, виділяло його серед інших чоловіків.

- Вітаю! - Опустивши погляд до землі, була цілком впевнена, що цей лицар явно знав минулу господиню тіла.

- Нарешті цей шмаркач не плутатиметься під моїми ногами. Ти тепер моя! - Вигукнув чоловік повільно спускаючись до нас схилом.

Наблизившись, він деякий час вдивлявся в моє обличчя. А мені було дуже неприємно від його чіпких колючих сірих очей. Потім він спритно перехопив віжки з моєї руки й жестом вказав своїм воїнам наблизитися до Дагни.

У паніці дівчина відхитнулася від них інстинктивно наблизившись до мене.

- Пані, - з благанням у голосі пробурмотіла вона привертаючи мою увагу до себе.

З жадібних поглядів, які чоловіки кидали на неї, я дуже швидко усвідомила їхні наміри. Але поки що сама нічого зробити не могла, бо зовсім не знала ставлення цих людей до мене.

- Якщо тобі так подобаються дикуни? Я подарую тобі з десяток із них. У будь-якому випадку їх скоро всіх стратять. І годувати цих непокірних тварин ніхто не збирається.

- Пані! - Голосніше вигукнула дівчина в паніці, оскільки один із солдатів безцеремонно притиснув її до себе.

- Ти не проти, Азі, якщо мої хлопці розважаться з цією товстухою? - Запитавши лицар підняв свої кущисті темні брови.

- Азі? - Перепитала його, не тому, що не почула. Просто дуже хотіла дізнатися повне ім'я померлої господині тіла.

- Азалія фон Мантгаретт, дочка Віконта Айзека фон Мантгаретта. - Закивав він злегка притягуючи мене за талію до себе.

По його подиху миттєво визначила, що чоловік перезбуджений і негайно спробувала відсторонитися.

- Завтра ж ми з тобою повінчаємося. І мені абсолютно байдуже, що до мене в тебе вже був чоловік. Мені більше не потрібні діти, тому вбиватиму особисто будь-якого малюка, що виникатиме у тобі.

Начебто обіцяючи щось неминуче, він сильніше стиснув свої пальці на моєму животі. Від його подібних дій моєю спиною пробіг холодок.

- Нарешті моя бажана квіточка буде на моєму ложі. - Пробурмотів схиляючись до мого волосся і вдихаючи жадібно повітря біля голови.

- Хазяйко, прошу вас! - Пискнула дівчина знову привертаючи мою увагу.

У цей момент її вже штовхнули на білий камінь з косою формою, що виконував зараз стійке не рівне ложе.

- Не чіпайте мою служницю. - Промовила я на диво спокійним тоном. - Вона мені ще знадобиться!

- І дикунів? - Хмикнув він з іронією.

- І дикунів також, - видихнула я, опускаючи до землі очі.

- Мабуть, вони справді ставилися до вас добре моя леді. Ну нічого, скоро ви відчуєте на собі що таке підкорення своєму чоловікові та забудете про цих дикунів.

Попрямувавши вперед, він притримував мене за талію і незабаром ми побачили високу фортецю. Величну середньовічну будову було збудовано просто посередині пустиря.

- Скільки у вас їх було якщо не секрет? - Промовив він весело реготнувши.

- Один, - відповіла, намагаючись знову відштовхнути його від себе.

Цей чоловік зовсім не був схожий на тих лицарів, про шляхетність яких зазвичай описувалося в історіях. Але він справді був на них схожий. Особливо своєю кольчугою, мечем на боці та впевненими рухами під час ходьби. Не зважаючи на те, що кам'янистий ґрунт під ногами вирізнявся своєю не рівністю, він ступав як хижак ніби плив по землі. Його натреноване тіло, продовжувало мене стискати в сталевому кільці руки й вибратися з цих обіймів не уявлялося можливим навіть із теперішньою моєю силою.