Розділ 36. Болюче рішення.

Ейрік

Піднімаючись із-за столу, підходжу до стіни, де білим каменем була намальована карта нашого краю. Світлими квадратами та косими лініями були чітко виділені області сіл. А напівколом, практично у самому центрі, наш замок.

- Торбе, потрібно віддавати дівчинку. - Впалим голосом, вкотре повторив учитель.

Він то й розбудив мене серед ночі, витягнувши з теплого ліжка з коханою.

- Вона не варта наших життів, Торбе. Зброя, їжа, люди... у них все це є в достатку.

- Звідки звістка, що вони на нас готують напад?

- Васали загиблого Віконта, зібралися таборами біля його фортеці.

- Звідки? - Повторив йому своє запитання.

- Хлопці почали повертатися, повідомили. - Невиразно пробубнив Харбрад.

- Зброя, зброєю. А обладунки ні на що не придатні! - Рикнув у відповідь на його аргументи.

- За законом воєнного часу, у нас практично катастрофа. Хлопці втомилися битися. Головне зберегти свої межі! Залиш цю витівку Ейрік. Нам не втримати території більше за нашу в кілька разів. Відпусти її.

- Що якщо дитина моя в ній? - Кинув у вчителя останній аргумент. Десь у глибині душі, все заперечило його словам.

- Дагна сама зізналася, що напоїла її особливим зіллям шаманки. Поки що не пізно відпусти.

Тут він звичайно мав рацію, але я все-таки мав надію на краще майбутнє моє й Уни разом.

- Ніхто не хоче воювати. І тим більше за ту, що чужа.

Як би не було боляче усвідомлювати, але в чомусь він зараз мав рацію.

- Ну то що ти вирішив?

- Щось я тебе не зрозумію... якщо повірені покійного зібрали таке велике військо. То так і так гримне буря! - Роздумуючи відповів.

- Чи не занадто ти егоїстичний Торбранде? - Промовив вчитель люто звузивши очі.

- Це ти мені про егоїзм вирішив нагадати?

Не витерпів його тону, голосно гаркнув:

- МЕНІ? - Повторив, раптом він через свого більш-менш похилого віку став глухуватий.

- Ти навіщо кричиш, брате?

За спиною почувся тихий звук кроків.

- Майстер добре тебе чує, він не глухий.

- Рот закрий, - тихо порадив я Гуннару.

- Та начхати мені. Чий ти син. І чия кров тече у твоїх жилах.

З його боку долинув тихий дзвін металу на дерев'яну підлогу.

- До біса, і так впораюся. - Вилаявся він, мабуть, напідпитку.

Але замість розмови, я вже рушив до нього. Так давно хотілося врізати йому у пику, аж руки засвербіли. За секунду пролетів чотири кроки відстані між нами. Ага хотів... один раз вдарити йому чи можливо два.

Гуннар миттю виставив руки й відскочив ліворуч. Але я висунувся вперед. Передбачивши його рухи, змістився трохи лівіше і праву руку стиснуту в кулак відвів у бік удару. На цю руку п'яна худоба і напоровся, відлетівши назад.

Вдарившись об стінку спиною, Гуннар упав на підлогу. Я до нього і наблизився, бажаючи переконатися, чи він ще живий. Начебто з усієї сили від злості в той момент приклав, але його череп міцний. Має вижити.

І раптом, я помітив, що його губи смикнулися. Чи то сказати щось хотів, чи запитати. Але раптом підлога почала повільно йти з-під моїх ніг. Навіть до ладу не зрозумів що сталося. Здається, хтось ударив мене стільницею по голові.

Опритомнів від холоду, а ще навколо було сиро і на душі бридко. Від розуміння того, що зі спини мені удар міг завдати лише мій вчитель.

Сильно боліла спина, а в горлянці була спрага наче піску насипали по самісінькі гланди. Щедро так насипали, не шкодуючи землі. У бік упиралося щось тверде, не одразу визначив, що лежу на своїй лівій руці. Сяк-так повернувшись на спину, спробував розтерти правою рукою свою ліву руку. Тільки вона не слухалася.

Високо над головою, над стелею виднівся широкий округлий отвір. Крізь нього до приміщення пробивалися яскраві відблиски зірок на нічному небі.

Придивився навколо, стіни зібрані з гладкого каменю, обкладеного навколо і підлога зі щільного каменю. Рука нарешті піддалася на мої уявні сигнали, віддавшись різким болем. З гіркотою зрозумів, що праву руку зламали. Помістивши мене в висохлу криницю, попередньо виклавши на її дно гладко підібране каміння.

- Отямився?

Над головою промайнув знайомий голос.

Так і є, кучерявий світловолосий хлопець. Адже це його я помилував, залишивши в живих як родича своєї жінки.

- Ба, це ж наш великий і грізний повелитель дикунів!

Над його головою пролунав тихий шелест гілок дерев, натякаючи на те, що швидше за все мене залишили тут гинути.

Молодий юнак потряс головою, немов струшуючи зі свого волосся щось мерзенне і з цікавістю почав оглядати стінки моєї в'язниці.

- Я б тебе витягнув, але вибач, брате - Втікаю. Ну, ти це, тримайся там чи тут. - З реготом промовив він.

- Сестра твоя в небезпеці, спробуй її врятувати! - Крикнув я голові, що розпливалася в цей момент перед очима.

- Та кому потрібна ця егоїстична погань? - Голосно зареготав шмаркач. - Мені своя шкіра дорожча!

Він скинув до мене якийсь металевий предмет, який з дзвоном підстрибнув, ударяючись об мої ноги. Після чого недбало махнув рукою на прощання і за кілька секунд повністю зник з поля мого зору. Я ж став усвідомлювати, що мене залишили біля однієї із занедбаних копалень. У місце звідки, кричи не кричи. Звук практично не виходить назовні.

Придивився, у щілинах між камінням стіни земля. З якої проростав рідкий мох. Ліва рука віддавалася неприємним поколюванням. Підводячись на ноги, оглядався навкруги сподіваючись що годуватись я буду не з цих насаджень. Подумки промайнуло коли мій погляд знову ковзнув по рідкісному моху.

Погляд уловив криву металеву палицю. Це той хлопчак мені її покинув. За що подумки йому й подякував. Спробував з її допомогою вставити кістку зламаної руки, затягнувши її відірваним рукавом.

Ось так повільно обійшовши стіну по колу, я знайшов місце, де каміння лягало нещільно. Металевий міцний тримач з легкістю виконував свою роль виколупуючи деякі камені. Не минуло й години, як мені все-таки вдалося спорудити деякі сходи, що вели на поверхню.