Розділ 31. Сонячний камінець, замість дірки від бублика.

Чомусь ніяк не могла заспокоїтися того дня. На вулицю боялася виглядати, адже варто було висунути носа на подвір'я, як одразу погляду зустрічалися знайомі на вигляд громили.

Лайла ніби відчувала моє занепокоєння постійно знаходилася поблизу. І в спальні, де я спала, дуже скоро утворилася велика стопка речей, які потрібно було підлатати.

- Які гарні стібки, - захоплювалася вона заглядаючи через моє плече. - Я насилу можу роздивитися їх. Ви шиєте набагато майстерніше за мене.

- Дякую, - коротко відповіла їй.

І після кількох таких висловлювань, тільки знизувала плечима, намагаючись штопати якнайшвидше. Адже зовсім не бачила нічого дивного в тому, щоб просто зашити дірку на одязі. Через кілька годин, коли з усім було покінчено, переконалася в розмірах стосів одягу складених біля нас. Її гірка виглядала зовсім маленькою, у порівнянні з моєю.

- Швидка, спритна, вміла! Нам так пощастило! Можливо й в мене так само колись вийде. - Вигукнула схоплюючись зі свого місця дівчина, розминаючи рукою затеклі плечі. - Не заперечуєш якщо я трохи повчусь у тебе? Можливо і в мене так само колись вийде.

- Не заперечую, - з усмішкою погодилася. Розуміючи, що моя минула робота допомагає мені викликати захоплення в очах цієї дівчини.

- Із поселення тільки не виходь. Вони не зможуть тебе забрати.

- Ну ... - промовила опускаючи погляд у підлогу. У цей момент зовсім не розуміла, що вона має на увазі.

- Розумієш...

Вона на мить запнулася, після чого задумливо промовила:

- У нас так заведено. Якщо чоловік приводить дівчину до своєї оселі. Вона стає його власністю. І... він несе за неї відповідальність.

На мене миттю накотилося обурення. Власність? Я?

Промовчавши, я продовжила повільно закипати. Але подумки почала розуміти, що все ж таки перебуваю в іншому світі й швидше за все в них так заведено.

- Виходить, він тебе не зумів захистити.

Промовивши, Лайла розвела руками в різні боки:

- Він втратив тебе і тепер ти йому не належиш. Ти можеш іти куди забажаєш. Наші чоловіки зазвичай дуже турботливо ставляться до жінок, за яких взяли відповідальність.

Я мало не вилаялася в слух, згадуючи поведінку Ейріка на початку нашого з ним знайомства. Особливо той момент, коли мене змусили майже голяка купатися в снігу.

- У полонянки є хоч якісь права у ваших краях? - Задала схвильованій дівчині питання.

- Ти про що? Полонянка це зовсім інше. Що ступила в будинок, як бойовий трофей є коханою жінкою. Бо тебе обрали з-поміж багатьох інших.

- Ага... як же.

Подумки я згадувала нашу дівчачу розмову про спарювання і про диких тварин.

- Він тебе не вберіг. - Зробила якісь свої висновки Лайла. - Але ти не засмучуйся. Головне селище не покидай. З нього вони тебе вивезти силоміць не зможуть.

- Поселення не таке вже й велике. - Сумно пробурмотіла я, згадуючи розміри селища.

Ми вже спустилися донизу, щоб перекусити і я почала розуміти, що тепер маю нову в'язницю з десь тридцяти п'яти будівель і невеликої площі землі. Десь менше, десь більше. Тихе зітхання, що вирвалося несподівано з моїх грудей, не змусило себе довго чекати. А потім пролунав гучний стукіт у вхідні двері.

Переглянувшись зі мною, Лайла повільно попрямувала до дверей. Після чого з побоюванням визирнула назовні. Незабаром ми вже спостерігали, як високий худорлявий і ще не старий чоловік з явною сивиною в кучерявому волоссі. Штовхнувши двері, рушив усередину приміщення.

Довга рудувата борідка чоловіка з рідкою білизною, смішно смикнулася вгору коли він зачепився за мене поглядом. Похмуре зморшкувате обличчя миттю розгладилося в добрій посмішці. Але саме вона змусила мене інстинктивно позадкувати до сходів, що вели на другий поверх. Адже мені здалося, що я десь його бачила. Ось тільки не могла згадати де.

- Уно, ваша втеча дуже боляче вдарила по самолюбству нашого пана. - Промовив цей стручок.

- Втеча? - Гнівно видихнула.

- Припустимо, я трохи помилився у своїх висловлюваннях. Але ваше зникнення можна порахувати за втечу.

Він безцеремонно відсунув від дверей дівчину, і, нахилившись, протиснувся в прохід двометрових дверей, проходячи всередину будівлі.

- Вам варто повернутись і втішити нашого пана. Він щиро шкодує про вчинене його людьми. І сподівається, що ви, будете так само теплі стосовно нього, як і раніше.

Схлюпнувшись з ним поглядом, я намагалася втихомирити своє обурення та гнів. Що далося не так то й легко.

- Втеча? - Спокійним тоном перепитала у чоловіка, і він кивнув.

Легкий смішок з мого рота і я мало не висловила вголос все, що думаю про його слова.

- Я згоден, це не зовсім втеча. Але вам варто повернутися якнайшвидше.

Зловивши поглядом ледь помітне похитування голови Лайли й маленький кивок підборіддя, відповіла:

- А якщо мені не хочеться повертатися?

Похмурий погляд і стислі губи чоловіка, змусили мене знову відступити до сходів. Я вже практично схопилася за поручні рукою, коли він кивнув з розумінням і простягнув мені невеликих розмірів згорток.

- У такому разі запрошую вас на суд.

- Суд? - Нарешті промовила Лайла.

- Всі винні були допитані.- Відповів із веселістю в голосі чоловік.- Чекаємо тільки на вас, леді.

Вручивши мені згорток у руки, він з легким поклоном пішов, зачинивши за собою двері з іншого боку.

- Якщо не прийдеш, її виправдають. - Мовила Лайла.

- Так просто? - Не повірила їй.

- Ти поза племенем. Чужа, - пояснила вона, розводячи руками в сторони.

Дівчина підійшла до величезного каміна і тепер задумливо дивилася на полум'я, що танцювало в ньому.

Не замислюючись я розгорнула згорток, з надією дізнатися, що знаходиться всередині. Але всього брудна, драна ганчірка тихо ковзнула на підлогу. Тихий шелест, давно вицвілої оленячої шкіри привернув увагу Лайли. Слабка посмішка прорізалася на її обличчі й вона прошепотіла: