Розділ 28. Не пам'ятаю?

Стоячи на виступі порослої мохом скелі. Вдивлялася до низу, намагаючись зрозуміти як мені спуститися, щоб не звернути собі шию. Захід сонця на горизонті вже був у всій своїй красі. А знизу було чутно шум прибережних хвиль.

Спуск вдався напрочуд легко. Вузька, захована між бруків стежка немов сходинками сама вела мене вниз. Занурившись на половину каблука шкіряних чобітків у вологу землю, стала розглядати широке водоймище розташоване ліворуч.

Вздовж берега був кам'янистий лісовий ґрунт. А сніг, що розтанув, робив землю в окрузі пухкою і м'якою.

- "Чап-чап", - віддавалися від моєї ходьби звуки.

Як не оглядалася нагору, ніяк не могла розгледіти печеру, з якої тільки но вийшла. Мабуть, якщо не знати дороги, це затишне містечко не знайти.

На землі не було ні доріжки, а ні стежинки. Тому оглядаючись я вирішила повільно йти берегом річки.

В душі відчувалася якась дивна порожнеча і щоб позбутися цього неприємного почуття, я щосили вслухалася в биття хвиль об каміння.

Відблиск яскравого спалаху вдалині привернув мою увагу і я негайно попрямувала туди.

Білі хмари ще яскраво сяяли золотистим відтінком, освітлюючись останніми променями сонця. Коли я розрізнила тихі ляпаси весел об водойму і скрегіт дерев'яного човна об каміння. В той самий час почула тихий чоловічий шепіт, який змусив мене сховатися за найближчий товстий стовбур дерева.

- Там стежка!- Вигукнув пошепки чоловік.

На жаль, зі свого місця я не могла глянути й подивитися хто і куди вказував.

- Я підведу човен до берега. - відповів другий чоловічий голос.

- До ущелини давай. Тільки тихо! Їхній ватажок уже повернувся і нам варто бути обережнішими.

- Що далі? - Запитав хрипкий бас.

- Немає тут нічого. Порожньо!

- Як ми пояснимо Пейн, що там більше нічого немає?

- Доведеться вигнати дикуна. Від нього ніякої користі.

- Можливо це й на краще. Тепер Пейн лише наша. А то дикун дістав зі своїми ревнощами. Подумаєш ... човгнув її по дупці. Але це наша Пейн і вона спільна.

- Шшш. Тихше. Здається, що поряд хтось є.

З права від мене справді почулися ледь помітні кроки, які прямували прямісінько до мене. Від чоловіків більше не лунало ні звуку, а я боялася поворухнутися, щоб не видати себе. Але, мабуть, хтось йшов по моєму сліду:

- Привіт, - віддався дівочий голос з того боку, і я здригнулася.

- Не бійся, - заспокоїла мене друга дівчина.

Вони обидві виглядали молодо, з пов'язаними навколо голови білими хустками.

- Ми із поселення. Тобі нічого бояться.

- Нас послала Хара.

- Як тебе звати?

Завмерши на місці й озираючись навкруги я боялася вимовити слово. За моєю спиною, десь біля річки серед скель усе ще були дивні чоловіки. Навпроти мене стояли дві дівчини здивовано косилися в мій бік і кидали один на одного запитальні погляди.

- Я не пам'ятаю.

Розкривати своє ім'я не бачила сенсу. Раптом повідомлять Дагні, і вона на всіх парах прилетить мене добивати. Тому просто вирішила все списати на втрату пам'яті. Доторкнувшись до потилиці рукою, я скривила лице вказуючи на те, що в мене все ще болить голова.

- Нічого, скоро минеться.

- Тут і раніше зустрічалися ті, що вижили. - З важким зітханням видихнула одна з них.

- Але ти не хвилюйся. Навіть якщо нічого не згадаєш, Лайла всьому тебе навчить.

- Тобі пощастило, що ти врятувалась. Не багато хто після падіння зі скелі виживає. Лайла і сама така.

- Тому до майстринь так просто не потрапити.

- Зараз відведемо тебе до поселення. Поживеш поки що в мене. Я до речі Руд, від слова рудий. Бо руда. Так мене назвала Лайла. Мене викинули ще, коли я була зовсім дівчинкою.

- А я Сія. Мене теж виштовхнули кілька років тому. Що правда, не знаю за що. Але мені вдалося потрапити у водну течію, а не розбитися об скелі. - З полегшенням видихнула дівчина.

Мене подумки пересмикнуло. Ще раз озирнувшись у бік величезної скелі, яка, очевидно, виконувала ще й роль фортеці з одного боку. І була в'язницею з безліччю тунелів під землею, і над нею. А ще була свого роду утилізацією для тих, хто провинився, чи не прийшли до вподоби деяким пихатим людям. Нудило лише від однієї думки про подібне.

- Штовхають тільки дівчат? - Прийшла я деяких своїх висновків.

- Так. У них там своя ієрархія і нам там не місце.

- І все одно продовжуєте постачати їм вбрання. - Пробурмотіла я собі під ніс.

Дівчата по обидві сторони обережно схопили мене за руки та повели в протилежний бік від річки. Обернувшись, я ще раз оглянула скелястий берег, так і не помітивши чоловіків, які раніше спілкувалися.

Незабаром ми вийшли на щільно втоптану стежку, яка вивела нас до невеликого селища. Де височіли, іноді великі дві або три поверхові кам'янисті будови.

- Новенька!

При підході до крайнього будиночка на мене налетіла худенька висока дівчина, яка поклала в гарячі обійми.

- Я така рада, що ти тепер з нами.

Дзвінко засміявшись, вона відступила на кілька кроків убік і почала мене роздивлятися. На мій подив, сукня зовсім не пошкодилася. Довгі рукави так само були загорнуті до ліктя, а стягувальні мотузки уявного корсета витончено виділяли форму повних грудей.

- Я Лайла! - Мовила радісно темноока миловидна блондинка.

Посміявшись, вона перевела погляд спочатку на Сію, потім на Руд. Помітивши від них похитування головами, вона знову звернула увагу на мене.

- Не бійся.

Промовила вона.

- Більше ніхто не посміє тебе торкнутися.

Усміхаючись променистою усмішкою на тлі заходу сонця, вона взяла мене під лікоть і повела у бік центру селища. Дві інші дівчини тихо йшли за нами.

- Давай краще, я розповім тобі свою історію? Це сталося приблизно десять років тому.

Лайла сподобалася мені своєю енергією, що випромінювалася із неї, і я безмовно кивнула підборіддям у згоді. Сумніваюсь, що вона взагалі збиралася чекати на мою відповідь. Потік слів із неї вже не можливо було зупинити.