Розділ 27. Втрата та надія в передбаченні.

Ейрік

Зведений табір, був напрочуд простим і розмістився поблизу поселення. Декілька зрубаних зв'язаних гілок стирчали дерев'яними стовбурами до верху, вказуючи на місце запасів і упряжі. По південний бік від табору збилися в купу з десяток стриножених коней пощипуючи суху траву з землі. У самому центрі встановили казан і там уже присіли чергові кашовари.

- Чуєте? Дівки яму риють! - Ділився своїми враженням один із хлопців.

- Навіщо їм яма?

- А біс їх пойми.

Я ж з цікавістю став прислухатися до їхньої розмови.

- Ха-ха, кумедні. Чуєш, підійшов до них. Кажу: може... вам допомогти? А вони махнули руками й відповіли, що самі впораються.

- Ха-ха-ха. Ну хай риють самі.

- Ага.

Непомітно наближалася ніч із заходом сонця, який зник за туманом. Ситно повечерявши я ліг біля дерева, майже на сиру землю і сховався під теплим плащем. Довго милувався язиками полум'я, намагаючись не думати про м'яке покірне тіло моєї жінки.

- Ааа, допоможіть! - Зі сторони поселення пролунав звідкись жіночий вереск, уже майже за північ.

- Я гляну, все-таки це з боку ями.

- Валяй, тільки сам будь обережний.

- Ага. Шию не зверни. - Реготнув я, повертаючись спиною до вогнища.

Одна з моїх переваг завжди був відпочинок, без обов'язку заступати в нічне патрулювання. Так ще Харбрад оголосив на початку:

- Головний завжди повинен відпочити, щоб була ясна голова.

Я особливо й не пручався. Але коли нас було замало у кількості, завжди підміняв хлопів, щоб і вони могли трішки відпочивати. Адже сон відновлює сили воїна. А Морфей після важких битв, багатьом посилав спокій. Особисто супроводжуючи у Валгаллу. Адже поранення, отримані в бою, не завжди можна було пережити. Морфей же заспокоював тіло і душу, відкриваючи шлях до золотої брами.

- Гей, хлопці, ви не бачили Куна? - Розбудив стурбований голос.

- Він ніби пішов до поселення.

- Все одно скоро йти туди. Декілька будівель зведемо, скоро бійці повернутися. Нові сім'ї будуть. - Мрійливо простяг ранковий черговий, помішуючи щось у казані.

Прикривши очі далі досипати, я лише посміхнувся. Розуміючи, що дівки наші. А способи за рік зовсім не змінилися. Землерийки капець... хоча, якщо подумати методи завжди були різними. Але з рідкісною періодичністю повторювалися. Зазвичай заманювали в будинок смачною їжею, ну... або рили ями. Слізно благали допомогти. А потім не випускали з обіймів стомлене й тужливе, за жіночою ласкою, після численних битв, чоловіче тіло.

- Все, хлопці. Я одружуюсь. - Голосно повідомив голос витягуючи мене з солодкої дрімоти.

Не втримавшись голосно реготнув.

- Пане, адже вам я більше не потрібен? Так сім'ї хочу ... - з благанням промовив все той же бранець жіночих хитрощів.

- Сам бажаю осісти й зайнятися коханою жінкою. Більше в довгі походи не прагну. - Поділився з товаришами.

- Тоді, оголошу Росі.

- Ага. Хех. Там нову пастку не викопали?

- Ви про що?

Повернувшись обличчям до молодого молодика, років сімнадцяти. Я звузив очі вдивляючись у його зіниці.

- Ааа, ми ту яму закопали. Ось тільки...

- Що? - Поцікавився чухаючи підборіддя. Намагаючись з усіх сил, стримати сміх, що в цей момент рвався на поверхню.

- Біля іншого будиночка викопали. Баби, чи нові підвали роблять, чи для пухнастих гризунів домівка буде. Я так і не розібрався.

- Так, хлопці! Прискорюємось.

Гаркнув я на округу.

- А то мені доведеться повертатися додому самостійно, - підморгував я хлопцеві.

- Ха-Ха-Ха. Це другий чи третій молодик? – Прошепотів підійшовши до мене найстарший боєць серед присутніх.

- П'ятий, - тихо пробуркотів.

Ось уже майже тиждень. Ми подорожуємо по поселеннях, звідки на час битв та завоювань від'їхали всі чоловіки. Багато хто й не повернуться. Але вся молодь змужніла. Тепер усі хлопці виглядали як справжні воїни. В іншому і я змінився, сам недавно помітив як змінився. Особливо після захопливих поглядів дівчат, що ловив на собі.

Вирішив попрямувати до старости. Заодно і дізнаюся, які їхні плани. Згодом і мені дали роботу. Майже поблизу з будиночком чорноокої блондинки.

Сокира в моїх долонях миготіла в повітрі, з такою ж швидкістю, як і її волосся розвивалося за вітром. Я продовжував замахуватися над черговим пнем, поступово розколюючи його повністю на кілька частин тонше. Вістря зброї з тріском врізалося в дерево, виконуючи свою функцію для розрубування.

- І руки то у тебе золоті, і чоловік ти видний. - Лопотіла під рукою бабуся.

- Відійшли б ви трохи далі, - прошипів їй. Адже зовсім під рукою стоїть.

- Дружину тобі треба гарну... - почала вона белькотіти.

- Ні, дякую! - Агресивно відповів їй.

Дівок тих усіх бачив. Та й дивитися на них не хочеться. Раніше заходив тут до однієї. Зараз тільки одну Уну бачу перед очима.

- Ти подумай синку, - старенька притулилася до мене всім тілом, що застало мене зненацька.

Вістря сокири миттєво занурив у пень в останній раз. Після чого відступив на крок і нарешті відліпив від себе старосту. Губи старої жінки в невдоволенні витяглися в тонку лінію, і вона звузила очі.

- Є в мене жінка! - Заспокоїв її. - Моя Уна ... - повторив з посмішкою.

- Ну якщо є, то наступного разу з нею приїжджай! - Промовила староста цього поселення, нахиливши голову в бік.

Хитнувши головою в право. Вона вказала на посланника шамана, що сидів у гілках дерева.

- Даро, Даро, Даро! - Закричала срібляста птаха, розмахуючи великими крилами.

- Конфлікт? - Промовила жінка похилого віку, звузивши очі в гніві.

- Отже, піду зі свого поста вождя. - Промовив я розвівши в різні боки руками.

Я давно вважав себе надто м'яким стосовно близьких. Після року битв, занадто втомився від конфліктів і смертей.

- Що ти таке кажеш!

Жінка з силою замахнулася на мене якоюсь палицею, опустивши її на моє плече.