Розділ 24. Передчуття буває оманливим?

Ейрік

Після швидкого від'їзду, повільно підвів свого вороного жеребця до кам'яного схилу вдихаючи свіже повітря на повні груди. Ми від'їхали не дуже далеко, але достатньо віддалилися від фортеці, щоб нас не бачили вартові.

Сьогоднішній день видався напрочуд теплим. У повітрі вже віяло весною. І навіть ранкові промені сонця прослизали крізь голі гілки дерев, сліплячи очі.

Тепер усі мої думки були спрямовані до Уни. Чи правильно я вчинив, залишаючи її на самоті? Почуття тривоги накочували на мої думки, які постійно повертали до бажаної жінки.

- Не схоже, що ти так бажав поїхати. - Роздратовано буркотів Харбрад.

Він обсмикнув накидку донизу, що збилася під сідло після швидкої їзди, і зістрибнув зі свого коня на землю розминаючи ноги.

- Дратує... - видихнув я.

- Жінки, - реготав, відвертаючись убік вчитель.

- Ніколи не зрозумієш, чого від них чекати та чого вони хочуть!

- Згоден.

Усміхаючись, прикрив очі долонею згадуючи розкидані по широкому ліжку каштанові пасма волосся дівчини. Згадуючи як її стогін, крики й схлипи задоволення вириваються з червоних губ. Від чого тіло в задоволенні здригалося. Тому я поспішив струснути головою, з надією швидше прогнати ці непотрібні думки.

- Як повернешся, тоді продовжимо! - У вухах досі лунав грайливий дзвінкий жіночий голосок.

- Бісівська дівка...- посміхнувся, вдивляючись у далечінь, туди, де виднілося маленьке поселення.

Повернувши коня на стежку, що вела до села. Я ніяк не міг забути її живі карі очі. Почуття небезпеки несподівано кольнуло в серці сильніше при спливному образі коханої. Серце стислося від передчуття втрати. Кров миттю схилила з п'ят охолоджуючи шкіру на ступнях до холодного поту.

- Харбе, тобі краще повернутися. - Пробубонів, передчуваючи лихо.

- Торбе! Візьми себе в руки.

- Ви ж знаєте, вчитель, що стали для мене як другий батько.

- Знаю, - погодився він повільно повертаючись до мене всім тілом.

- Я завжди вірний своєму чуттю. І зараз вам краще як най швидше повернуться. Візьміть половину хлопців і повертайтеся. - Я кивнув у бік десятка товаришів із супроводу. - Можете не прямісінько в місто. Станете табором десь поблизу.

Злюсь на самого себе. Треба було одразу переконатися. Адже сам довірився слову Дагни. Нехай залишив поряд з нею Ерна і ще кілька хлопців, у вірності яких був точно впевнений. Але чуття мене ніколи не підводило. І зараз воно було гостріше ніж зазвичай у битвах. Немов Уна вже стала частиною мене. В цей момент боявся її втратити більше, ніж померти від поранення.

- Ейрік, не пори гарячку. Яка може бути небезпека у центрі фортеці?

Озираючись назад, учитель явно хмурився, сильніше виділяючи глибокі зморшки на своєму обличчі.

- Ця жінка зробила тебе боягузливим цуценям!

Вигукнув він схоплюючись назад у сідло, повертаючи гніду кобилу до фортеці.

- Вона в біді і я це відчуваю ... - Відповідаю йому в тон і він у недовірі хмуриться оглядаючись на всі боки.

Вказівним пальцем вчитель потирає перенісся, жмурить очі, пильно поглядаючи мене. Стискає губи та в недовірі похитує головою з боку на бік.

- Хараба знає, що ти знайшов собі жінку?

- Думаю, так. - Киваю йому погоджуючись. Але він не поспішає їхати хай я його і поквапив.

- Як гадаєш, як віднесеться до твого вибору шаманка?

- Поняття не маю. - Здригаюсь. - Все залежить від того, що вона там побачила у своїх видіннях.

- Згоден.

Відповідає задумливо поглядаючи в небесну далечінь.

- У рядах слух пройшов, що дівчисько то не просте.

Його слова миттєво заспокоюють мене. У полегшенні видихаю, адже моя жінка у будь-якому разі одна з нас. З очей наче димка зійшла, адже шаманка в такому разі нічого їй не зробить.

Дивні ці істоти шамани. Саме «істоти». Духів бачать, самі у тварин обертатися вміють. Вигляди різні приймають. Та й учнів до себе не беруть. Хіба що із заблукалих чужинців позначених духами. І не відомо скільки їм років. Батьки вважали їх безсмертними, що малоймовірно.

Ми ж знали Харабу – шаманку нашого роду. Скільки себе пам'ятаю, стільки і її. Ще коли маленьким був, хворобою чужоземною захворів. Ось тоді Хара прибула та вилікувала мене.

Дивно було, але я вважав, що у неї безліч образів. Ось тільки напроти мене стояла стара жінка. Через секунду вже юна дівчина. Відвернув погляд на секунду, замість людини велика дика кішка або птаха розміром із людину. А віяло від неї теплом та лісовими травами. Тож я не сприймав її за ворога. Було в ній щось небезпечне і водночас рідне. Немов хтось із покійних близьких, на її місці стоїть і оберігає мене.

- Раптом твою наречену забере, чи не боїшся?

Від його слів моєю спиною пройшов холодок. Але я одразу відкинув неприємні почуття.

- Сумніваюсь, що моя Уна їй за учня зійде.

Харбрад ніби прислухався, сам собі закивав заспокоюючи мене тим самим повністю. Після чого задумливо вимовив:

- Не скажи. Дівчина вона розумна. Тебе, з розуму звела аж світишся зсередини та сам на себе не схожий. Сукні які пошила, диво та й годі, відвести погляд не можна. Вміла майстриня. Готує вона смачно. Мені Сух'ін розповів.

Прицмокуючи язиком, вчитель продовжив:

- Чуєш сюди! Вона зліпила тонке тісто. Якимось дивом помістивши туди солодку начинку. Та таку, що в роті у хлопця все тануло! Він навіть спробувати не зміг. Розумієш, про що я тобі кажу? Маленькі грудки з тіста, немов за помахом чарівних сил зникають у роті!

- Добру я собі дружину привіз, - крикнув я вчителю відвертаючи обличчя.

Адже так хотілося приховати від нього переможну посмішку. Але, мабуть, мою радісну пику він таки роздивився.

- Рота закрий, - радить. - А то бджола залетить та за язика вкусить.

- Та які зараз бджоли? Сплять вони ще, не час їм прокидатися.

- Дика бджола! З гілки впаде і прямісінько тобі на язик. Ужалить, знатимеш як старому нагадувати про його помилкові висловлювання.