Розділ 23. Кисло солодка пігулка.

Перед очима промайнуло все моє минуле життя, ось вона темрява... самотність і темнота величезного порожнього простору попереду. А за спиною гул від зовсім не знайомих для мене людей. І ось, він, здавалося б той, що став за мить таким рідним, близьким і єдиним. Просто скориставшись пішов, недбало махнувши рукою наче нічого й не було. Як того разу...

Я народилася в маленькому селищі, за вісімдесят кілометрів від столиці. Татко злиняв досить швидко, як тільки дізнався що матінка вагітна. Адже одна справа обійматися та цілуватися. А зовсім інше, няньчиться з маленькою мною. Хоча міг народитися будь-хто, але на світ з'явилася я. Злякавшись відповідальності тато просто зник, махнувши мамі долонею на прощання.

Матуся з бабусею виховали мене досить добре і навчили багато чому. Тому закінчивши школу я швидко зрозуміла, що наше село - це глухомань яких ще пошукати. Після випускного, не розмірковуючи, виїхала до столиці.

Після приїзду до міста вдалося вступити до художнього училища. Мені завжди подобалося малювати. Так я навчилася творити на пергаменті. Усі захоплювалися, окрім викладача, котрий вів основні лекції.

- Занадто реалістично, - казав вчитель. - Як штампування, не видно мазків кисті.

Я ж не розуміла, хіба не так добре?

Але вчитель завжди лаявся. Його улюбленцем був Олег. Хлопець в якого я закохалася ще в перший день лекцій. Високий синьоокий блондин. І красень... улюбленець всіх дівчат у нашій групі.

А він звертав увагу лише на мене.

- Ти найкраща!

Так він говорив, заходячи зі спини. Коли я стояла за мольбертом, обіймав і казав:

- Я – ніхто і ніщо у порівнянні з тобою.

А викладач сердився. Просто горів червоним полум'ям від люті. В черговий раз виливаючи кухоль критики на мене, щоразу повторюючи:

- Ти бездарність. З тебе нічого путнього не вийде. Ти нічого не вмієш!

Але я чомусь більше вірила Олегові, тому самому блондину красеню. Який змусив мене повірити у себе. Адже кожен із нас інстинктивно тягнеться та вірить у краще. Я вірила, що в мене все вийде. Що я досягну успіху і виб'юся в люди.

Можливо саме те, що я прибула з глушини й налаштувало нашого куратора проти мене. Але його слова перестали мати хоч якусь вагу, після того, як я випустилася і віднесла свої ескізи в один із модних будинків столиці.

Пам'ятаю, як посміхалася, милуючись позеленілим обличчям вчителя на першому своєму показі. І тільки Олег, з усіх однокурсників, посміхався у всі 32 зуби, тримаючи в руках розкішний величезний букет троянд жовтувато помаранчевого кольору. Точнісінько такого ж, як сукня одягнена в той момент на мені.

Озирнувшись назад, я буквально побачила піраній вискал на обличчі Дагни й тіло мимоволі зробило один крок уперед. Якомога далі від цієї небезпечної посмішки. Ще один крок уже зробився буквально на автоматі. Маленький крок, який дозволив мені не впасти й втриматись на ногах.

Щоб не було причин для глузування, я поспішаючи зачинила за собою двері й попрямувала за цим самовпевненим чоловіком.

Вискакуючи на вулицю, з силою вдарилася об широку спину. Раптом хитнувшись назад Ейрік розвернувся і спритно розкрив обійми ловлячи мене руками.

- Я знав, що ти прибіжиш мене проводжати.

Шепотів притискаючись обличчям до мого волосся.

- Ти так солодко пахнеш.

Піднявши голову, почала вдивлятися у світло-блакитні очі з насиченою синьою облямівкою навколо зіниць. Повільно і без натиску, притулившись губами до його вуст, миттєво відчувши животом твердість його чоловічого тіла. Тепер уже він цілував, жадібно впиваючись у мій розкритий рот.

Гучно зітхнувши він підняв мене на руки, не перериваючи поцілунку попрямував назад до будівлі.

- У чому справа мілорде, ви більше нікуди не їдете?

Звеселилася я після того, як він випадково спіткнувся об одну зі сходинок ведучих нагору. Я поспішила зістрибнути з його рук і не впасти.

- Іди сюди, Уно.

Його голос лунав напрочуд м'яко, з ноткою благання.

- Ви збиралися в дорогу. Далеку дорогу. Мінімум на тиждень! - Не відставала я вже стрибаючи вниз по сходах.

Зараз нагадувала собі маленьку дівчинку, що грає з великим дядьком у наздоганяння. Він спробував зловити мене рукою, але я спритно відскочила убік ухилившись, показала йому язика.

- Коли повернетеся, тоді й продовжимо. Сподіваюся, що ми зустрінемося швидше ніж за тиждень. Я дуже чекатиму вашого повернення! - З цими словами, я шмигнула під його рукою і побігла назад до величезних дверей столового залу.

- Куди ж ти?

Ейрік встиг наздогнати, і притиснувши долонею двері намагався віддерти мене від металевої ручки.

- Я розповідав тобі, як у дитинстві зламав ці двері?

- Ні, мілорде.

Поглянувши на нього здивовано, я намагалася передбачити його наступні дії. Але двері лише трохи підняли вгору і мене вже з дверима потягли у бік сходів.

Веселий вищир на обличчі чоловіка намагався вивести мене з рівноваги. Але піднявши погляд вгору й оглянувши один із вузеньких кам'яних проходів, який мав вести до нашої з ним кімнати. Цей вид змусив мене ледь чутно реготнути та міцніше вчепиться руками в холодний метал.

Зупинившись під сходами, Ейрік, мабуть, і сам зрозумів, що тягти мене з дверима не має сенсу. Схилившись до шиї, він поцілував. Почавши повільно сковзати губами до плеча, оголюючи шкіру від тканини сукні. Десь у грудях серце з шаленим ритмом прискорило своє биття, але я тільки міцніше вчепилася у дверну ручку.

Прикривши очі, я розуміла, що це єдиний спосіб змусити чоловіка повернутися раніше, ніж він повідомив. У моєму розумінні цілий тиждень у цьому розсаднику невідомих мені особистостей – це надто багато. І що швидше він повернеться, то краще для мене.

- Не передумаєш? - Прозвучав уже хрипкий голос, десь у районі грудей.

Змогла лише ледь чутно фиркнути йому у відповідь. Якщо він так хоче поїхати, то нехай їде. А я все одно доб'юся свого. І навіть якщо він не зможе повернутися раніше, я знатиму, що він пригадуватиме наше прощання.