Розділ 18. Не бажаний дар.

Ейрік

Сидячи в балії наповненій водою, вона була подібна до дикої мокрої кішки. Здавалося, дівчина намагалася щось сказати, але я не збирався її слухати. Просто взяв те, що належить мені по праву. Свою здобич, свій військовий трофей.

Трішки терпіння, я обов'язково примушу тебе підкоритися. Згодом охоче віддам своє життя у твої маленькі рученята, але це буде пізніше. Тоді коли ти будеш повністю у моїй владі. Зараз же, я нетерпляче прикушував зубами та стискав долонями її ніжну шкіру. Більше не міг терпіти.

Я намагався стримуватися, поки ніс свою жінку до господарської спальні. Але кожен крок давався мені все складніше та складніше. Один її опір чого вартий. Від нього я заводився все більше. Сильніше бажаючи торкатися до її тремтячого тіла.

Відчиняючи широкі двері ногою, без роздумів поклав її на ліжко. В голові наче все померкло. І я міг думати лише про одне. "Рухатися, рухатися, рухатися."

Гучний жіночий вереск намагався мене зупинити. Але в кімнаті була темрява. Я відчував як моя Уна, тісно притискає мене до себе, тихо стогнучи мені в вуста й вигинається назустріч. Не одразу визначив, що кричить не вона. Хоча в цей момент майже неперервно цілував її вуста.

Вереск ставав дедалі гучнішим, але нас це не зупинило. Ми продовжували насолоджуватися один одним. Наче ніколи раніше не куштували такого солодкого нектару.

І ось вона, кульмінація. Згрібаючи свою Уну в обійми, стиснув у лещатах її тендітне тіло. Намагаючись не нашкодити, штовхнувся востаннє, виплеснувши в неї своє сімя. Ще трохи та воно проросте в ній і тоді з'явиться дитина.

У кімнаті стало помітно світліше. Яскравість від десятка свічок освітили білу оксамитову шкіру жінки, що з усіх сил тулилася до мене. З риком обертаючись до дверей, я притягнув Уну, намагаючись прикрити її наготу від чужих чоловічих очей.

- Хто вам дозволив? - Крикнув якомога голосніше.

Злякані погляди прийдешніх бігали по кімнаті, вказуючи мені на об'єкт що кричав.

- ДАГНА! - Загарчав я голосніше. - Хто тобі дозволив?

Від люті вже стукало в скронях і єдине, що зупиняло мене негайно не звернути їй шию. Це Уна. Яку я продовжував притискати до себе. М'яка і така слухняна дівчина, з явною прикрістю кидала блискавичні погляди то на мене, то на Дагну. Що в цей час сиділа посередині ліжка, та поглядала в бік натовпу, що зібрався біля дверей.

- Ви самі звали мене у свої покої пане! - З докором вигукнула сердито руда бестія.

Її оголені плечі були лише злегка видно, визираючи з-під вовняного покривала.

- Ніколи, чуєш? Ніколи! Я не кликав тебе на своє ложе. Ти мені тепер огидна! Зрозуміла? Після цього випадку як жінка для мене ти мені більше не цікава!

Міцніше обійнявши ту, від якої в буквальному розумінні відключало мозок. Я кивком голови наказав хлопцям відвести нахабу з моїх очей. Хлопці миттю заворушилися, витягаючи Дагну з-під покривала. Краєм ока визначив, що моя жінка, щосили притискає ковдру. З усмішкою допоміг їй здійснити задумане.

Все що я хотів, це негайного продовження. Але, мабуть, доведеться почекати наступного разу. Зараз, варто пояснити мешканцям Альтера, хто їхня пані. Щоб надалі, Уна, спокійно могла виношувати мого первістка.

Поглянувши на все ще відчинені двері, сумно розмірковував про те, що цієї ночі схоже ми можемо не зустрітися. Поспішивши вкрити ніжне тіло, попрямував до виходу. Білизна її шкіри немов відсвічувалася в напівтемряві врізавшись мені у розум. Коли заплющив очі й відвернувся від дівчини, все ще бачив її образ перед очима.

- Я так розумію, хтось сьогодні повністю вільний? - Знущально поцікавився Харбрад.

Хтось із хлопців мені вручив штани та ми разом рушили до головної зали. Де серед кімнати сидячи навколішках ридала сестра названого брата. Її плечі вже були прикриті грубою тканиною.

- Де Гуннар?

Але дівчина продовжувала голосно схлипувати, сильно притискаючи долоні до лиця.

- Досить! - Скомандував їй, розуміючи що це її жіноча гра.

- Ви мені пробачите? - Тихо прошепотіла Дагна.

- Я ще не почув відповіді на своє запитання.

Сідаючи на твердий стілець, я запропонував товаришам теж присісти. Негативно похитавши головою, коли Дагна поплелася до одного з сидінь. І вона знову впала на кам'яну підлогу.

- Достатньо! - Загарчав на неї. - Якщо не відповідатимеш, відправишся до в'язниці. Особисто зламаю механізм, що відкриває грати, щоб тобі не вдалося з неї вибратися.

Плач швидко припинився, так само різко, як і почався. Дагна усміхнулася, навіть не думаючи продовжувати.

- Говори!

- Річ у тім, - зам'ялася вона на якийсь час. - Це довга історія. Чи можна мені сісти, вмитися чи одягтися?

- НІ.- Крикнув їй, уже повністю втрачаючи терпіння.

На мій подив Дагна ображено скосила губи й примруживши в люті очі заговорила:

- У мене до вас пропозиція.

Склавши руки на грудях, продовжив слухати.

- Ви негайно виженете чужинку з Альтеру!

- Вона, військовий трофей Торбранда. Достойна леді сусіднього королівства. Так само власниця східних територій, що межують із нашими землями. - Загробним тоном пояснив їй вчитель.

- Якщо вигнати її не можна, вбийте! - Вигукнула гнівно руда бестія.

Характер Дагни завжди був таким. Раніше вона ніколи не дозволяла собі так говорити зі мною. Зазвичай я дуже добре ставлюся до всіх своїх підданих, але ця жінка вже почала мене дратувати. Щоб даремно не зірватися, я продовжив мовчати. Чекаючи, коли вона знову заговорить, щоб вислухати її повністю.

- Ця дівка не пара тобі Ейрік Торбранде. Ти великий чоловік нашого племені.

Не стримавшись все ж таки відповів:

- Племена були в минулому, ще до наших прадідів. Ми ж і наші батьки, - уточнив їй. - Давно вже намагаємося жити цивілізовано.

- Все одно, вона не має права бути твоєю Уною! Уна це давнє ім'я, і воно означає єдина.

- Так, - погодився з нею киваючи. - Я їй дав це ім'я. Вона моя Уна. І мені вирішувати з якою жінкою бути. Ти чудово справлялася зі своєю долею няньки та за це я тобі вдячний. Скільки тобі? П'ятдесят? - З іронією висловився, намагаючись її роздратувати.