Розділ 14. Не так все вже й погано.

Літній чоловік, одягнений як заможний селянин їхав у дерев'яному возі, тримаючи віжки в долонях. Сидячи у візку за його спиною, я вдивлялася в яскраве денне сонце. Яке висвітлювало безлюдну кам'янисту місцевість із рідкісними насадженнями. Поступово на шляху ставало дедалі більше дерев. Вітер дихав весною, а з хащі вже густого лісу чулися тихі крики ланей.

Дідок не розбірливо бурмотів собі під ніс якусь пісню, з якої були чутні лише уривки фраз. Несподівано повз його голову зі свистом пролетіла стріла, встромившись у стовбур дерева, що стояв біля узбіччя дороги. Чоловік здивовано підняв брову і зупинивши візок, почав вдивлятися в бік, звідки прилетіла стріла. Не минуло й кількох хвилин, як з того боку вийшов темноволосий хлопець приблизно шістнадцяти років. По одязі він був схожий на бідного селянина, але спритність рухів видавали в ньому чи то розбійника, чи то мисливця.

- Вітаю, тебе Гомеусе.

- Привіт, Джер. - Привітав старий хлопчака, що вийшов.

- Ваш повернувся?

- Повернувся, - кивнув чоловік.

- Так... як нам йому тепер усе пояснити?

- Гадки не маю. Ви цю кашу заварили, вам і виплутуватись.

- Новенька?

На мене кинули чіпкий уважний погляд сірих колючих очей.

- Ага. Ось у сироварню призначили.

- Гарненька. Я вночі загляну до Егни.

- Спробуй, - старий кивнув. - Ну, що ми проїдемо?

- Валяй.

Хлопець дістав з-за спини ще одну стрілу і несподівано випустив її з лука у бік сполученої з дорогою стежки. Почувся свист від пострілу, а потім тихий шум падаючого ниць дрібного каміння.

- Но! - Дідусь дав команду коневі й ми повільно рушили по кам'янистій дорозі вперед.

Я спокійно сиділа в возі на соломі та обурювалася від люті змішаної з панікою. Все це почало мене сильно лякати. І що більше, від хтивого жадібного погляду хлопця втекти не могла. Облизуючись і потираючи гладке підборіддя, стоячи посередині дороги, хлопець проводжав нас поглядом. І навіть коли він зник з мого поля зору, я відчувала на собі його холодний погляд. Наче він слідував за нами по дорозі.

- Хороший хлопчак, умілий. - Раптом перервав мої роздуми літній чоловік. - З нього будуть люди. Тим більше він розумний не по роках і ти йому сподобалася. Раджу не відмовляти. Ось привезу тебе до Егнес, а там уже сама вирішуй. Чи хочеш ти стати щасливою жінкою, чи старою дівою. А якщо дитя вийде після цього зв'язку, тоді він не відкрутиться і візьметься за розум. Припинить ці свої ігри у розбійників та бандитів. Стане розсудливішим.

Вислухавши його, холодно відповіла:

- Вам яке діло? І що за Егнес такий?

- Егнес це управителька сироварні. Велика жінка! Не те що ця ваша Дагна, зарозуміла руда відьма. - Голосно промовив чоловік. - Вдень і вночі мріє про дитину від нашого господаря.

- Вона сваха чи що? - Хмикнула обертаючись, все-таки спиною все ще відчувався колючий погляд.

- Ні.

Веселий дідок раптом насупився. На кілька хвилин запанувала мовчанка, а наш віз вже виїхав на схил гори, спускаючись і виїжджаючи на маленьку галявину. Сивий чоловік уже збирався продовжити бесіду обернувшись до мене і відкривши рота, як єдиний кінь спіткнувся об камінець і раптово почав шкутильгати.

- Що б її цю шкапу!

З криком вилаявся візник, повністю відволікаючись на кульгаву кобилу.

- Знову доведеться ночувати на сироварні.

Через годину, перед поглядом постало невелике поселення. Воно мало чим відрізнялося від крихітного селища, з двадцяти або тридцяти дерев'яних будівель. Молоді та не дуже дівчата походжали від однієї до іншої хатини. На мій подив село стояло посередині галявини в лісі й зовсім не захищалося.

Побачивши наше наближення, дівчата завмирали на місці та поглядали з цікавістю. Помітивши мене за спиною у візника, вони схвально кивали головами та посміхалися.

До нас на зустріч вийшла висока жінка. Зріст її був куди вище двох метрів. А надмірна худорлявість і сиве волосся заплетене в тугу довгу косу, наштовхувало на думку, що вона чимось хвора.

- Ну нарешті нові руки. Бо ми тут уже падаємо з ніг.

- Ось нову дівчину вам привіз. Сама зголосилася! - Вимовив дідусь.

- Молодець. - Схвально закивала жінка. - Як хоч звати?

- Ізіда, можна просто Ізі.

Зістрибуючи з низького воза, простягла до жінки долоні у привітанні.

Задля уникнення проблем на новому місці, я вирішила не називати ім'я дане Ейріком. Мені було набагато звичніше називатися власним. Нехай я не знала справжнього імені загиблої. Але можливо це й на краще.

- Ми тобі так раді, Ізі.

Видихнула у полегшенні жінка.

- Навіть якщо чогось не вмієш, звертайся, допоможемо. Вільних рук не вистачає!

- Я швидко вчуся. - Погодилася з дівчиною киваючи та прямуючи за нею.

По дорозі вона вказала в якій частині селища зберігається свіже молоко, коли його привозять. Потім пояснила, де і як заливається для зберігання. Де воно бродить чи скисає. Де його випарюють, зціджують і потім формують грудки. Показала будівлі для зберігання та пояснила, де моє місце для ночівлі.

Егнес мене завела в одну з будівель і поставила поряд із п'ятьма дівчатами. З дерев'яних бочок вони діставали білі згустки руками, перекладаючи їх у щільно сплетені кошики.

- А чиє молоко використовуєте? - Тихо зашепотіла я, коли Егнесса покинула приміщення.

- З молока ослиць і кобил. - Так само тихо прошепотіла мені білява дівчина.

Бочки зі згустками були глибокими, приблизно півтора метра заввишки та близько метра у діаметрі. Наповнені з них кошики відразу переносилися в інше приміщення. Віддушивши сир і склавши його у виданий мені кошик, я попрямувала за однією дівчиною, що виходила в той самий час. Де в іншому приміщенні на власні очі побачила як дві дівчини прийняли наші кошики біля дверей, попрямувавши вглиб приміщення з розвішеними шкірами оленів над стелею.

Постоявши в очікуванні свого кошика, помітила як одна з дівчат наповнює шкірку білими згустками. Потім закручує її в грудку, тим самим вичавлюючи сік, що залишився. Фіксує шкіру вузлом та підвішує на дерев'яній балці над стелею.