Розділ 10. Крок у невідомість.

Все-таки нічому життя мене не навчило, як звикла лізти на рожен, так і лізу досі. Стискаючи долонею за довге руків'я на вигляд сокиру. Намагалася прислухатися до свого серця і воно відповідало, що я вчинила правильно.

У скронях з гучним стукотом гуркотіло «тук-тук», а думки в голові зовсім плуталися.

- Леді, ви не віддасте мені мою зброю? Тим більше, що можете поранитися.

- Так, забирайте.- Похмуро пробурчала вручаючи в його руки сокиру.

Мене уважно оглянули кілька важких чоловічих поглядів і одразу відвели погляд.

Головний велетень стояв надто близько, але до цього я вже почала звикати. Двоє інших були трохи поодаль. Один худий, але високий брюнет. Другий гладкий рудоволосий кріпак. Ростом, куди вище середнього, але не настільки високий як чоловік, що знаходився поряд.

- Ох і влипли ж ми... - раптово застогнав, хапаючись за голову рудий.

- Тільки зараз це зрозумів? - Хмикнув чоловік обіймаючи мене за талію однією рукою.

- Вибачте, адже ми не знали, що так все обернеться.- Відповів брюнет.

- Звичайно, ж не очікували.

Судячи з задоволеної пики, він і сам не знав. Але дуже артистично вдавав, що прорахував всі можливі дії. Тихо фиркнувши коли він знову притис мене до себе, я вже не намагалася якось чинити опір. Все одно марно робити якісь зайві рухи тіла та ще й приверну не потрібну увагу з його боку.

Зосередивши увагу на природі, я спробувала не думати про близькість теплого тіла поряд. Небо було чисте, блякле зимове сонце висвітлювало лісову місцевість. Легкий вітерець був просякнутий слабким запахом дубової кори та висушеного моху. На землі розсипом дорогоцінного каміння виблискував сніг, вказуючи на сплячу під м'яким покривалом природу.

Коли я схилилася спиною до чоловіка і вдихнула свіже повітря у легені, його обличчя миттю прояснилося. Він здавався розслабленим, віддавшись повністю своїм відчуттям. Тихе зітхання від нього, а потім ніжний дотик губ до мочки мого вуха. Змусили пробігти тепле тремтіння по всьому тілу. Він наче відчув мій стан і миттєво зупинив свої дії.

- Як вас звати? - Прошепотіла повільно вдихаючи повітря.

- Ейрік Торбранд до ваших послуг, леді. - Від нього пішов ледь помітний кивок.

Ті чоловіки, що стояли поруч, зовсім намагалися не втручатися. Вони мовчки тупцювали на місці, оглядаючись на всі боки. Поглядаючи в основному в той бік, куди пішли ще двоє, але я тоді зовсім не звертала на них уваги.

- Ізіда, - представилася я опускаючи донизу очі.

- Уна. Тепер твоє ім'я Уна і не сперечайся.

- Гаразд, - погодилася з ним повністю втрачаючи самовладання від його дотиків.

- Бренд пішов, зовсім пішов! - Почувся голос з іншого боку зарості.

- Як далеко? - Хрипло поцікавився Ейрік.

- Нам з тобою не наздогнати. - Відповів ще один велетень, що наближається до нас.

- У нього був кінь?

- У мене був ніж. - Заговорив з веселістю.

Він з цікавістю оглянув компанію з двох, що стояли осторонь, ніби роздумуючи як далі з ними вчинити.

- А Ед?

- Мертвий.

- Привал?

- Ага, - перекидалися короткими фразами чоловіки.

- Ти розпали багаття, ти збери гілки. - Почав він роздавати вказівки.- Ерне, знайди хоч когось їстівного на обід.

- Як скажеш, - реготнув віддаляючись один з чоловіків.

Лісове відлуння ще довго доносило його веселий сміх, від чого мурашки по тілу ставали ще більше.

- Ми ж не будемо їсти людей?- Перепитала вагаючись, так не хотілося думати про людожерів.

- Ні, кохана.

Гаряче дихання обпалило мою шию, примусивши повністю розслабитися. А чоловік ніби заколисував, ледве торкаючись кінчиками пальців, він ласкаво погладжував, поступово схиляючись губами до моєї шиї. Вперше в житті, я відчула таке гостре бажання не робити жодних дій. А просто стояти й насолоджуватися тим, що відбувається.

Його руки ковзнули до стегон, а подих почастішав. Дуже вже різко він штовхнув мене до стовбура дерева, придавивши потужним тілом.

- Ні, постривай. - Спробувала зупинити його, а заразом і намагалася впоратися зі своїм диханням. - На нас дивляться!

- Якщо хочеш, я виколю їм очі. - Різко, але дуже ніжно пробурмотів нахиляючись до моїх губ.

- Ні, - тихо простогнала все ще відштовхуючи його від себе, але дозволяючи себе цілувати.

Серце стукало як божевільне, а тіло відмовлялося підкорятися. Я ніби вся без залишку віддалася у владу цьому велетню. Мені подобалися його грубі, але різкі атаки губ. Він ніби нападав роблячи різкий ривок, потім завмирав, відступаючи, дозволяючи мені вдихнути повітря після поцілунків. А потім знову нападав, стискаючи в обіймах немов м'яку іграшку, з якою не хочеться розлучатися.

На превелике полегшення, чоловік більше не робив жодних дій, тільки поцілунки та обійми. Від яких я ніби розігрівалася зсередини, не бажаючи припиняти його дії.

- Обід готовий, - долинуло ніби здалеку.

- Не відволікай! - Загарчав хтось досить грубо, щоб миттєво вирвати мене з простору мого божевілля.

- Зголодніла моя Уна? - Прохрипів відсторонюючись усміхнений Ейрік.

- Я дуже голодна. - Погодилася з ним, слухаючи почуття у власному тілі.

- Ходімо, я тебе погодую. - Прошепотів схиляючись до мене, однією рукою обіймаючи за талію притримуючи.

І то добре, бо мої ноги відмовлялися йти. Мало того, вони стали заплітатися, не бажаючи мене слухатися.

Повільно дихаючи я слідувала з чоловіком, раз по раз поглядаючи на нього з побоюванням. Незабаром він сів просто на землю. Зігнувши одну ногу в коліні, другу поклавши у напівзігнутому стані. Він потягнув мене на себе посадивши до себе на ногу. Через кілька хвилин я чітко усвідомила сказані ним слова «погодую».

Він справді мене годував, відриваючи по маленькому шматочку смажене м'ясо від лапки якоїсь дикої тварини. Шкуру зі створення зняли, нанизавши тільце на товсту гілку. Судячи з тушки на рожні над багаттям, це був не великий, але й не дрібний звір. Але й не людина, що дуже порадувало.