Розділ 9. Воїн у спідниці.

Ейрік

- Не бійся, я буду ніжний. - Прошепотів стискаючи дівчину в обіймах.

У цей момент я забув як дихати, чекав тільки на її відповідь. Все моє терпіння відразу зійшло нанівець, але й нашкодити їй ще більше не міг. Втягуючи ніздрями запах її тіла, відчував, як втрачаю над собою контроль. Ще трохи... і вона стане моєю, стане моїм заспокоєнням і безумством.

- Ні, - сухо пробурмотіла капризне дівчисько.

Вона більше не чинила опір, лише завмерла на місці намагаючись не рухатися. Я тільки заглянув у її очі та побачив у них страх, стурбованість та тривогу. Відсторонившись і відійшовши на крок убік, спробував узяти себе під контроль. Ці дії ніколи не дозволять дівчині полюбити мене всім серцем. Тож я вирішив не діяти так зухвало, беручи її силоміць. Тільки зараз відступлю, а потім знайду інший спосіб її переконати.

- Збирайся.- Пробурмотів, спробувавши зобразити на обличчі посмішку.

- У що? - Обурилася дівчина розводячи руками.

Ці її дії трохи розвеселили мене.

- Постривай трішки, я принесу тобі одяг.

Зрозуміло, я ще вчора привіз їй кілька нових вбрань і тихцем приховав їх у сніг. Але вона не захотіла перевіряти найближчу з домівкою кучугуру, а вирішила втекти.

А чекав, що порадіє, обійме, можливо навіть поцілує. Але ж ні. Це не слухняне дівчисько втекло. Можливо, настав час зрозуміти, що означає бути переможеним або відштовхнутим кимось. Проте, я знав, що ніколи з цим не зможу змиритися.

- Спробуємо іншого разу, - прошепотів собі під ніс, звертаючись до самого себе.

- Це вже навряд чи. - Прошипіла дівчина, зачиняючи за мною двері, коли я вийшов на ґанок.

- Маленька, не зли мене. У тебе не буде вибору. - Звернувся до неї, повертаючись обличчям до дерев'яних дверей.

Лише кілька хвилин вистачило, щоб я долонями намацав у снігу згорнуту купу одягу. Розмотавши й розглянувши його, переконався, що нехай і в снігу, але нічого з ним за ніч не сталося. Постукавши та відчинивши двері, тільки закинув одяг усередину.

Заспокоювався вже накинувши на плечі накидку, обтираючи обличчя снігом, який здорово охолоджував шкіру. А легкий вітерець заспокоював мої думки.

- Ні, дівчинко. Я доб'юся від тебе, позитивної відповіді. - Пошепки собі обіцянку.

- Торбе...

- Ерне, хоч ти не дошкуляй. - Звернувся я до одного зі своїх вірних товаришів.

- Не доводь себе. У світі багато різних жінок. Будь-яка інша...

- Заткнися! - Гаркнув я втрачаючи терпіння. - Не хочу про це говорити. Іди, поквап її. Ми від'їжджаємо.

- Невже вирішив її в замок потягти?

- Вирішив. Нікуди вона не дінеться від мене. - Відповів прийнявши для себе рішення.

- Послухай, Ейрік, нема чого витрачати час на цю дівку. Такі, як вона, не заслуговують на таких, як ти.

- Про що ти брате? Пропонуєш подумати про Дагну?

- Вона давно вже чекає тебе у свою постіль.

- Еее, ні. З цією жіночкою тільки в ліжко. Навіть дітей від неї не хочу! – Заперечив товаришеві.

- Ти тільки братові її про це не говори.

- Я не самовбивця, - реготнув згадуючи Гуннара.

Минуло зовсім небагато часу перш ніж товариш прямував від халупи, що розвалюється, ведучи з собою похмуру дівчину. Ось тут я не пропустив можливості знову обмацати її м'яке тіло, коли садив у сідло перед собою. Почувши тихий «фирк» від дівчиська, але більше обурень ніяких не було. Зробив висновок, що вона почала звикати до мене. Тому ми мовчки попрямували лісовою стежиною, віддаляючись у бік скель. Де серед кам'яних брил була захована стежка, що вела до нашого містечка.

Хлопці що я призначив доглядати за нею тихо спрямовували коней за мною тримаючись трохи на відстані. Я не відразу звернув увагу, що один із них зник. А коли почув крик Ерна, то зовсім зупинив коня.

Обернувшись, встиг побачити, як друг звалився з коня у сніг, повалившись на землю.

- Тікай! - Крикнув товариш, попереджаючи про небезпеку.

Кілька вояк, обступили його довкола.

- Я тебе прикрию, рятуйся. - Крикнув він миттю схоплюючись на ноги.

Я навряд чи зміг би знайти більш надійного друга, який уберіг би мене від ножа в спину собою. Але зараз у моїх обіймах була вона і я не міг ризикувати жінкою, яку люблю більше за власне життя.

- Їдь уперед. Сховайся в лісі, тебе не знайдуть. Втім, думаю, що й шукати не будуть. - Дав команду дівчиську, миттєво зістрибуючи з коня, зосередивши погляд на зрадниках.

То були наші хлопці. Тільки з усього видно, що їхній ватажок бажав влади, і я йому ніколи не подобався саме тому.

- Бренде, ну це ж божевілля. Навіщо вбивати своїх?

- Послухай, Торбранде, ти вже мрець і нічого тобі чинити опір цьому.

- Надія завжди живе в моєму серці, брате. Вона живе в наших серцях,- намагався я достукатися до нього.- Ми разом билися на полі бою. Навіщо тобі це, брате?

З важким серцем, я викинув сокиру на землю, все ще лівою рукою міцно стискаючи меч. Зрозуміло, що боротися проти сокири, цією зубочисткою - безглуздо. Але все-таки я сподівався, що він одумається.

Поглянувши на лежачу сокиру біля своїх ніг, він вискалився хапаючи зручніше в руках свою сокиру.

- Біжи! - Закричав Ерн, намагаючись вирватися з міцної хватки двох хлопців, що тримали його у цей момент.

З люттю в очах і з гучним риком Бренд кинувся на зустріч до мене. Піднімаючи сокиру зверху вниз, з права вліво. Він сподівався вбити мене одним ударом. Але я спритно заблокував удар мечем і відступив на один крок назад. Меч зламався від сили його удару, а сили у Бренда було не менше, ніж у мене.

- Ми розрахувалися! - Вигукнула дівчина, замахуючись сокирою виходячи з-за моєї спини. - Ти врятував мене, я врятувала тебе. Тепер я нічого тобі не винна.

- Як ти взагалі його підняла?

- Сила кохання, брате! - Вигукнув з радістю в голосі Ерн вже звільняючись від хватки та відключивши другого свого супротивника.