Розділ 6. Засідка і полонений жених.

Ейрік

Поселивши дівчину у найбезпечніше місце, якомога далі від битв, у віддалених краях наших територій. Я відразу ж застрибнув у сідло, поспішивши на зачистку місцевості нових володінь.

Зрозуміло, що вбивати нікого не хотілося. Десь у глибині свідомості таки жевріла надія на те, що відчайдушних спроб опору серед місцевого населення не буде. Адже, судячи з чуток їх лорд, був ще той тиран. Благо він тепер годує хробаків у землі.

- Старий і ти тут? - Здивувався я присутності наставника серед хлопців що супроводжували мене.

- Ага, - коротко погодився він.

Отже, і старий переживає за мене. Не моргнувши й оком, дав сигнал рукою до від'їзду. Далі ми гнали коней уперед.

Дивне це почуття, не те щоб страх, скоріше, невпевненість і тривога. Коли ти ось так, ось ведеш у бій сотні, тисячі, іноді десятки тисяч воїнів. Досі звикнути до цього не можу. Відчуваєш відповідальність за життя і намагаєшся передбачити дії ворога.

Лише рік тому ми всі були простими роботягами, жили не тужили, обробляли свої землі, виховували дітей. З миром сіяли зерно, нікого не чіпаючи. Але на нас напали. Ох, не слід їм вплутуватися з нами в бій. Набагато розумніше було просто обійти стороною і завойовувати собі далі. Але ж немає. Жінок їм наших подавай! Бач, чого вигадали?

Рухаючись на північ, вони не думали про наші попередження та переконання. Як прийшли зі зброєю, то й піти не змогли. Не те щоб піти, але й виповзти цілими ніяк не вийшло. І якби їхня армія зупинилася хоч на пів шляху, повернувши. Можливо і вийшло домовитися миром. А так. Що хотіли, те й одержують.

В той час одночасно взялися за зброю всі й бідні, і багаті, і навіть ті, хто черствій скоринці був радий. Згуртувалися докупи та й дали відсіч ворогові, відігнавши його зі своєї землі.

Але ж ні, мужики не вгамувалися. Відчувши силу, надумали переслідувати ворога на їхній землі, чомусь обравши мене за командувачем.

- І тепер сиди в сідлі, нервуйся і займайся самобичуванням, - тихо пробурчав собі під ніс.

Що не кажи, корисно іноді поговорити із самим собою.

З того дня ми пройшли кривавою блокадою по всій території їхнього короля, спустошивши та зруйнувавши майже всі основні фортеці. Відновивши сповна свою гордість та честь, втрачену раніше.

- Стережися! - Закричав Харбрад.

Різко обернувшись, я за долю секунди блокував гостру стрілу, що вилетіла з-за дерев. Адже нас уже тут чекали. Знали де проїдемо. Чи хтось сказав? Ні. Наші не розкажуть.

- Хлопче, не думай ти про ту дівку. Хоч зараз забудь. - Видихнув вчитель.

З кивком зібрав усі свої сили в руках і з силою відштовхнувся від сідла. Мені вистачило кілька секунд, щоб зібрати думки воєдино і зістрибнути до землі в бік стріл, що летять.

Перший смертник, закутий у легку кольчугу, злякано косив на мене очі. Але не думаючи ні про співчуття, ні про помилування стрільця я лише сильніше стиснув руків'я меча і завдав удару. Відсікаючи його голову від шиї. Їдкий смак ненависті та люті, миттю обпалив мою горлянку. З цього моменту мені хотілося лише вбивати. Це почуття з'явилося ще рік тому. Коли поглумившись: вбивали мою матір.

Ковзаючи по талому, почервонілому від крові снігу, завдавав удару за ударом діставши з-за спини сокиру. Влучивши супротивнику в горлянку, перед очима бачив убивць своєї матері і їх тіла, що гойдалося від тяжких ран.

- Ейрік Торбранд, мені залиш хоч одного, дикун! - Гнівно погорланив за спиною вчитель, тим самим приводячи мене до тями. Давши зрозуміти, що ворогів залишилася жменька.

- Мені що шкода? На, бери.

Взявши за шкірку двох дрібних зляканих не до вояк, зібрав частину сили в долонях, щоб не впустити зброю. Після чого просто штовхнув бідолах на зустріч до смерті, що приймала чіткий обрис мого наставника.

Відколи на наші землі прийшли загарбники, ми багато чого навчилися. Проведений час у незліченних битвах дарував нам і досвід, і силу, а також вміння майстерно володіти різними типами зброї.

- Горлянку не порви, зубоскал. Твій тил уже зачищений, мрійник... - пробурчав радісний Харбрад.

- Наставник... - застогнав сердито.- Не думав я про неї.

- Як же. У тебе на писку все намальовано.- Кинув він через плече віддаляючись у бік поселення, що відкривалося перед поглядом.

Почувши крик, ми рушили широкою стежкою. Хлопці обступили мене кільцем, чітко направивши зброю у напрямку десятка солдатів, що з'явилися попереду. Закуті в легку кольчугу, вони не вселяли страху, як від загартованих у битвах бравих вояк. Але кожен з нас тримався обережно. Адже не завжди те, що здається на перший погляд є істиною.

- Ти що у них за головного?

Я безмовно кивнув, зосередивши погляд на світловолосому жилястому хлопцеві. Він єдиний був з арбалетом у руках і під вагою гармати ледве тримався на ногах.

- Я вб'ю тебе! Ти зіпсував мою жінку! - Загорланив він, намагаючись, націлитися наконечником болта в мої груди.

- Адам, заради всього святого...- простягнув до нього руки вусатий чоловік.

- Вона мала стати моєю! Чистою, моєю, не заплямованою і з усіма її багатствами! - Схлипуючи бубонів розбещений синочок якогось лорда сусідніх територій.

- Обломись, - вискалився хтось із наших. - О, зубочистка! Я візьму, так, можна?

Плавним рухом товариш зачепив арбалет мечем і розрубивши кріплення, вибив болт з улоговини прицілу.

- Дякую. - Нахилившись, він підхопив біля самої землі темне вістря.

- Куди їх? - Поцікавився наставник, тим самим вивів мене з рівноваги.

Вперше вчитель довірив мені вирішувати, що робити з полоненими. Зазвичай нападників ми просто стратили на місці. А тут фактично загроза життям, якщо можна так вважати.

- На рудники, до Вадшан! - Нарешті обдумавши, висловив своє рішення.

- Що ж. Попливли пташки, копати каміння для стін від подібних, вам, сарана.

Частина наших відокремилася з полоненими, попрямувавши до заданого напрямку. Частина пішла оглядати поселення, і з'єднавшись з залишеними раніше. Хлопці пішли на ревізію знайденої скарбниці лорда навколишніх територій.