Вступ

Від автора:
Це моя перша книга написана рідною мовою. Я зовсім недавно почала писати книжки і у зв'язку з деякими обставинами вирішила поступово перекласти всі свої істроії. Тому дуже прошу читачів підтримати мене. То ж, нехай почнеться велика гра в упертість між дівчиною з нашого часу і могутнім варваром. І хто ж кого переможе? А можливо, буде нічия. Як ви вважаєте? Приємного читання!

Початок:

- Я не буду це підписувати! - Категорично відповіла, дивлячись у вічі своєму тепер уже колишньому партнеру.

Настільки злісної посмішки, раніше не помічала на обличчі цього чоловіка. Як його перекосило в цю мить. А на що він розраховував? Що я відразу підпишу і дам дозвіл на використання моїх моделей під брендом іншої фірми? Ось уже ні! Краще взагалі припинити з ним будь-який контакт і якнайшвидше. Чи, можливо, він очікував, що я йому так сильно вірю і не буду вчитуватися в текст у договорі який він простягнув мені особисто у руки?

- Я б на вашому місці добре помислив, - прошепотів нахилившись до мене.

- А то що?- Не витримала я його нахабства.

- Це дуже небезпечні люди. Мене ж якось переконали з ними співпрацювати.

Стільки злості чулося з його вуст, що мимоволі відсахнулась.

- Вибачте, нічим не можу вам допомогти! - Розводжу руками, миттю піднімаючись з-за столика і швидко прямую до виходу з кафе.

Без мене у вас нічого не вийде, а шиють усі моделі тільки за моїми ескізами.

- Ізольдо Марківно, зачекайте...- робить він спробу мене зупинити.

Не роздумуючи й хвилини відчиняю вхідні двері, й сміливо крокую до виходу. Діставши ключі із сумочки одразу попрямувала до машини.

- Ізольдо, та зачекайте ж ви!

Продовжив він кричати мені у слід.

- Вони ж не перед чим не зупиняться. А я вже пообіцяв їм.

- Успіхів вам, - на моєму обличчі проявляється безневинна посмішка.

Ще мить і я вже заводжу машину, та спритно виїжджаю на проїжджу частину дороги. Від обурення зовсім не знала, як мені далі вчинити. За звичкою повернула кермо у бік рідного краю.

Я звичайна дівчина з села. З волі нагоди приїхала до міста вступати на дизайнера. І так сталося, що через п'ятнадцять років досягла багато чого. Нудні пейзажі миготіли за вікном, а мені хотілося якнайшвидше обійняти маму. На сусідньому сидінні лежав миготливий телефон. Звук я вже давно відключила, щоб не слухати набридлий рингтон.

Викручую руля на путівець і повертаю до лісу. Постійно споглядаю в дзеркало заднього виду, не помічаючи нічого незвичайного. Залишилося тільки проїхати ліс і я виїду до нашого маленького селища. Як же я скучила. Давно хотіла переконати маму переїхати до мене в місто, але вона не погоджувалась.

Як я її розумію. Тут ліс, природа, тиша... спокій. І жодних тобі технологій. Лише рідкісні автомобілі дачників іноді стоять біля дороги.

Ще один поворот і я знову зазираю у дзеркало заднього виду, щось не дає мені спокою. Знову дивлюся в дзеркало і бачу, що за мною слідом повертає чорний седан. Починаю нервувати та знову дивлюся у дзеркало.

Розумію, що ця машина їде за мною з самого міста. Вона постійно тримається на відстані від мене, але зараз почала наближатися ніби боячись втратити мене з поля зору. Злегка збільшивши швидкість, щоб переконатися у своїх міркуваннях і бачу як седан прискорюється разом зі мною. Відчуваю хвилювання і починаю нервувати. Серце готове вистрибнути через горло, прискорюючи своє биття у грудях.

Намагаюся не панікувати та додаю газу, після чого різко повертаю на бездоріжжі. Виїжджаю на доріжку щільно покладену засохлим листям і дрібними гілочками. Телефон продовжує блимати, але відвертати погляд від дороги більше не можу. Мене накрила паніка.

Седан продовжує за мною їхати, і я знову повертаю кермо, виїжджаючи на дорогу. Тепер я впевнена, що мене переслідують.

Водій чорної машини вирішив піти на обгін. Можливо мені здалося, і я себе накрутила? Я роблю різкий поворот, намагаючись уникнути зіткнення.

- Стук!

Він підрізає мене, змушуючи повернути у напрямку лісу. Різко б'ю по гальмах, але не встигаю впоратися з керуванням. Чую глухий удар об товстий стовбур дерева. Після чого в очах все темніє.

Я парю над своєю машиною. Бачу двох чоловіків, що вибігають, з темного авто. Здоров'яки різко шарпають дверцята зі сторони сидіння водія і витягають моє тіло назовні.

На їхніх обличчях яскраво виражене занепокоєння та хвилювання. Один із чоловіків намагається зробити мені штучне дихання. А я ніби парю над ними, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

- Я померла? Ось так? Але я ще така молода...

Чую свій власний голос, але чоловіки, що стоять внизу, наче мене не чують.

- Гей! Чому ви зупинилися? - Кричу їм. Але вони мене зовсім не чують.

Щось ніби тягне мене вгору і я поступово підіймаюсь все вище. Чоловічі силуети віддаляються, стаючи зовсім крихітними. Тепер я бачу світло. Світло у вирві хмари, яке стає яскравішим. Це вона притягувала мене до себе.

Від яскравості на мить заплющую очі, щоб побачити перед собою патлатого чоловіка. Його сплутане темне волосся розкидане по плечах накритому шкірою якоїсь дикої тварини. Я лежу на снігу, а він по-звірячому скалиться вже піднімаючись з мене.

Чоловік лежав у мене між ногами! Від здивування та шоку деякий час намагаюся прийти до тями. Відчуття у тілі наче після аварії. Особливо ниє між ніг та болить шия.

- У селище її, нехай поживе як селянка. - Цідить крізь зуби двометровий велетень.

- В яку, пане? - З-за дерев чути ще один чоловічий голос.

- Та у будь-яку. І наглядайте за нею. Не хочу втрачати дружину завчасно. Все-таки я її кохаю.

Мої очі здивовано розширилися і тепер я намагаюся поправити підняті спідниці. Лежати на снігу холодно, а чоловік став відверто розглядати мене.