Глава 5. Апетит

Мирослав

Найбільша помилка в суперництві це недооцінювати свого противника. А в житті – ігнорувати справжні причини своїх вчинків. Я швидко зрозумів, чому саме купив Іванні ті кляті туфлі. Бо на якийсь момент забув, що знаходжуся не поруч з дівчиною, яку хочу вразити, а зі своїм замовленням.

Пояснювалося це тим, що востаннє на реальне побачення я ходив роки три тому. Випадкові знайомства в клубах, звісно, не рахуються. Ситуацію погіршила ще й атмосфера наближення сімейного свята, яка лізла з усіх сторін.

Всі ці зображення нереалістично щасливих закоханих, подарунки, яскраві прикраси викликали мимовільне бажання хоча б один рік зустріти спокійно, в теплому домашньому колі. Нереалістична мрія, яка відволікала. Тому наше наступне побачення з Іванною проходить в етнографічному музеї за містом, від гріха подалі.

Я випросив на своєму акторському факультеті стародавній український костюм, і весь день змушую дівчину фотографувати мене біля кожної історичної споруди та засніженого куща. Під вечір Іванна ледь стоїть на ногах, переставши взагалі відповідати на мої наїзди.

Щоб закріпити ефект, я веду її в ресторан домашньої кухні, де викликаюся сам зробити замовлення-сюрприз. Побачивши, що нам принесли, дівчина піднімає на мене лютий погляд.

- Це що?

- Салат.

- Я бачу. Хотіла спитати, коли мені принесуть решту страв.

- Яку? Я замовив тобі тільки його.

- Тобто поки ти будеш пожирати шашлик з запеченою картоплею та овочами, я після дня на морозі маю жувати траву?!

- Ви ж, дівчата, тільки салати і їсте. Бачу, ти вражена тим, що я вгадав. В мене просто величезний досвід з жінками.

Впевнений, Іванна сама не в курсі, як красномовно тремтять від гніву її ніздрі у відповідь на грубість, тупість, зневагу. Як би вона не вдавала, що в захваті від моїх слів, носик завжди її видавав.

Хоча це невірне визначення. З часом за макіяжем вчишся розрізняти риси обличчя, і носяра у Іванни ого-го. Масивний, орлиний, з видатною горбинкою. Той, який будь-яка сучасна дівчина побігла б виправляти до пластичного хірурга ще в 18 років.

Якщо придивлятися, то очі у моєї цілі занадто маленькі, звичайного карого кольору. Губи тонкуваті. Волоссю явно далеко від шевелюри з реклами шампунів. В фігурі кілограм десять зайвої ваги. Але такої самовпевненої дівчини я ще не зустрічав ніколи.

В своїй неідеальності та неадекватно завищеній самооцінці вона сприймається, мов ковток свіжого повітря. Я навіть починаю розуміти, чим вона могла сподобатися Яремі. Мінімум – винахідливістю.

- Це недопустимо! – роблячи цю заяву, дівчина дивиться так, мов я на її очах вбив кошеня. – Як ти посмів мені таке замовити?! Я ж обожнюю тварин!

- І що?

- Я не можу їх об’їдати! Зима, вже нічого не росте, для них і так їжі мало! Забирати останнє – то безвідповідально! Я так не вчиню! Давай поміняємося замовленнями.

- Тобто шашлик ти їсти зможеш, а зелень – ні?

- Нещасна свинка вже загинула. Я не дозволю, щоб ця жертва була марною!

Користуючись шокуючим ефектом своєї абсурдної заява Іванна міняє наші тарілки місяцями і без вагань впивається зубами в шматок м’яса. Так хижо, що я гублюся, не в силах відвести погляд.  

Підлітком допомагав у волонтерському центрі, куди якось привезли шахтарів, що тиждень під землею на одній воді просиділи. Так їх апетит був взірцем інтелігентності порівняно з тим, що демонструвала Іванна.

Судячи з того, як важко стало дихати від цього видовища, надалі відвідування закладів харчування з нею потрібно уникати. І не дозволяти їй наближатися, притулятися до мене своїми видатними частинами тіла та взагалі торкатися.

Обманювати себе небезпечно, тож мушу визнати, що це потроху почало діяти. Тому потрібно пришвидшити виконання замовлення і ніколи більше з Іванною не пересікатися.