Глава 2. Незабутній ресторан

Іванна

Моя бабуся виходила заміж шість разів, і переконувала, що кожен зі шлюбів був щасливим. Просто чоловіки, які закохувалися в веселу та компанійську акторку театру, рано чи пізно хотіли перетворити її в звичайну тиху домогосподарку.

Тому ба розробила ефективну стратегію, як штовхнути «супутників життя» до розлучення так, щоб вони самі його ініціювали, почувалися через це винними та залишали після шлюбу все спільно нажите майно. Ними нажите, бо зарплатні далеко не найвідомішої актриси театру імені Івана Франка ледь на їжу вистачало.

Нинішнє багатство моєї родини – то результат мудрого підходу до любовних справ бабусі Валі. Вона була моїм гуру в стосунках, навчивши головному: чоловіка потрібно спочатку закохати в себе, а потім вже демонструвати свої капризи. Дозовано, якщо хочеш втримати. Необмежено – коли потрібно відштовхнути.

Звісно, в моїй роботі про закоханість мови не йшло, але у хлопців це поняття так переплетено з бажанням, що майже тотожне. Отже для сьогоднішнього побачення в ресторані я одягла довгу облягаючу червону сукню з таким відвертим вирізом на спині, що один необережний рух загрожував продемонструвати всьому світові мої сідниці.

В такому вбранні важко виглядати велично, а не вульгарно, але мені вдалося. Зібране доверху волосся відкривало тонку шию, очі підкреслювали професійні «смокі», губи, підфарбовані в тон вбрання, так і хотілося поцілувати.

Чмокнула б дзеркало, але воно було не моє. Об’єкт заявив, що сам за мною заїде, тож довелося давати адресу ліпшої подруги, яка зазвичай допомагала мені в подібних справах. Саме під її будинком потім і караулили деякі особливо ображені хлопці.

- Він написав, що вже внизу, – обернулася я до Юлі, що спостерігала за мною, попиваючи чай в улюбленій плюшевій піжамі. – Побажай мені успіху.

- Бажаю тобі розважитися з цим замовленням, адже воно стане твоїм останнім. Я знайшла хлопця, що ідеально тобі підходить і доведе, що не всі вони схиблені на зовнішності та інтимі.

- Ти ж забрала собі єдиний такий екземпляр. Чи вступиш мені Яремочку?

- Не можу, бо він вже шалено в мене закоханий, а я відповідаю за всіх, кого приручила. От як за тебе. Тому познайомлю вас з Мирончиком на Новий рік.

- Ярема, Мирон – де ти знаходиш таких?

- Сказала Іванна.

Хмикнувши, я попрощалася з подругою і повільно попрямувала на вулицю. На таких підборах іншого варіанту пересування просто не було.

Спроби Юлі налагодити моє особисте життя не дивували: як тільки у неї з’являвся хлопець, вона одразу намагалася «ощасливити» мене. А потім ридала на кухні, коли чергові стосунки розпадалися. Саме там ми в свій час  придумали план помсти її колишньому, який став моєю першою «жертвою».

Я очікувала, що нинішній об’єкт заїде за мною на тій синій «бентлі», фото якої повно на його сторінці в соцмережі, але внизу стояло лише звичайне таксі. Дверцята мені ніхто, звісно, не відчинив, тож довелося залазити на заднє сидіння самій, привітно посміхаючись мажору.

- Ти запізнилася, – пробурчав він, не відриваючи голови від телефону.

- Краса потребує часу. А чому ти не за кермом?

- Побоявся ризикувати своєю дівчинкою. Ти ж вибрала таке дивне місце.  Знаєш, я спочатку не думав тебе нікуди запрошувати. Сама розумієш, скільки отримую таких пропозицій. Та потім подивився, куди саме ти захотіла сходити і мені стало цікаво. Ще ніколи не бував в таких закладах.

Здається, фото з десятків подібних місць я у нього на сторінці бачила. Напевно, має на увазі цей конкретний ресторан.

- О, ти будеш в захваті! Я вечеряю там постійно.

- Правда? І що саме тобі подобається?

- Неймовірна атмосфера, прекрасна музика, вишукане меню… Можна довго перераховувати, краще один раз побачити. Ліпше розкажи, де ти зазвичай проводиш час і чим займаєшся.

- В мене найважливіша робота в світі. Я – блогер.

Ледь стримавшись від того, щоб закотити очі, всю дорогу я розпитувала об’єкт про його життя. Виявилося воно таке же пустим, як і простір в його черепі. Найважче було, коли мажор відкрив власну інсту й почав показувати спочатку свої пости, а потім фото, які поки не опублікував.

Захоплено коментуючи кадри, я автоматично робила компліменти та торкалася руки хлопця, налагоджуючи фізичний контакт. Передпліччя, до речі, виявилася приємно мускулистим, що хоча б трохи скрашувало цю жахливу поїздку. Але чоловіки обожнюють говорити про себе, тож щоб прив’язати їх, потрібно постійно вислуховувати та хвалити.

Коли таксі нарешті зупинилося, я не впізнала район. Вилізши з машини, здивовано дивилася на сірі «хрущовки», яких чомусь державна програма по оновленню будинків не торкнулася. Дороги теж не ремонтували років сто, бо таких глибоких ям на тротуарі я не бачила ніколи.

Але найстрашнішим було одноповерхове кафе, з якого на всю вулицю лунала пісня Вєрки Сердючки. Давно не миті вікна прикрашав облізлий дощик, напевно з метою створити новорічну атмосферу. Уявлення не мала, що в Києві залишилися такі місця.

- Де ми?!

- Біля «Ринконади», як ти хотіла.