Розділ 4: Об'єднання

Фрагменти ключа лежали на столі в центрі зали, осяяні м’яким світлом. Підвищена напруга переповнювала простір, і, здавалося, навіть стіни старовинної зали затамували подих, спостерігаючи за героями. Тонкий аромат старого дерева й старовинних полотен, що висіли на стінах, наповнював повітря, додаючи атмосфері урочистості.  

Леся, торкаючись до одного з фрагментів, відчула легке тремтіння в пальцях. Її обличчя пом'якшилося усмішкою, у якій змішалися полегшення та гордість:  

— Нарешті. Ми це зробили.  

Франко взяв інший фрагмент, обережно торкнувшись його, як коштовності, і нахилився ближче, уважно розглядаючи вигравірувані лінії:  

— Настав час з’єднати їх. Це наша перемога.  

Кожен із них підняв свою частину ключа. Метал у їхніх руках здавався теплим, ніби він реагував на дотик. Вони обережно, з хвилюванням почали складати фрагменти, як дитина, яка вперше складає найважливіший пазл свого життя. Від кожного руху пальців залежала доля всього, що вони захищали.  

Коли перші частини торкнулися одна одної, кімнату залило яскраве, але коротке сяйво. Здавалося, магія ось-ось спрацює. Але за мить усе згасло. Фрагменти залишилися окремими, роз'єднаними, як і раніше. Невидима сила тримала їх на відстані.  

Марія, затамувавши подих, здивовано поглянула на інших:  

— Що це означає?  

Тарас нахмурився, уважно розглядаючи стики між частинами:  

— Може, ми щось зробили не так? Давайте спробуємо ще раз.  

Знову спроба. Їхні пальці з'єднували фрагменти обережно, з підвищеною увагою, але результат залишився тим самим. З кожною невдачею повітря в кімнаті ставало дедалі напруженішим.  

Казимир не витримав і з силою ударив кулаком по столу. Звук рознісся приміщенням, викликавши ледь помітне тремтіння в старих картинах:  

— Це неможливо! Ми зробили все, що могли. Чому це не працює?  

Олена, схрестивши руки на грудях, мовчки дивилася на нього з холодним докором. Її погляд був гострим, як лезо:  

— Ти справді думаєш, що це просто механічний процес, Казимире? Що достатньо скласти частини разом — і магія сама все зробить?  

Казимир відповів із викликом:  

— А ти, Олено, вважаєш, що просто віра в диво вирішить наші проблеми?  

Їхня суперечка набирала обертів, і в кімнаті ставало все голосніше. Марія затулила вуха, намагаючись зосередитися на чомусь іншому, але роздратування все ж проникало крізь тишу.  

Леся, стримуючи внутрішній гнів, спробувала заспокоїти всіх:  

— Ми не маємо права втрачати віру. Ми дійшли так далеко. Ви ж розумієте, що це — наше життя, наша спадщина.  

Франко, схопившись за голову, зітхнув глибоко й тяжко:  

— А може, проблема в нас? Ми просто не готові. Щось стримує нас, і це щось — у наших серцях.  

Марія задумливо подивилася на фрагменти, її голос прозвучав тихо, але з ноткою прозріння:  

— Усередині нас… Можливо, це і є ключ? Ми сперечаємося, ми сумніваємося. Магія — це не просто зовнішня сила. Це наше переконання, наша впевненість.  

Олена замислилася, її строгий погляд пом'якшився:  

— Можливо, ми всі маємо зупинитися і подивитися на себе. Що ми насправді хочемо зберегти? Чому ми тут?  

Їхні голоси стихли, і в кімнаті запанувала тиша, така глибока, що було чутно, як вітер шелестить за вікнами. Кожен із них замислився над своїми словами, над своїми страхами й сумнівами. Ця тиша стала моментом істини.  

Вперше за весь час вони усвідомили, що мають стати єдиними не лише у вчинках, але й у серцях.

Темне приміщення заливала м'яка, тьмяна мозаїка світла, яке пробивалося крізь вітражні вікна. Стіни, обтяжені старовинними картинами та скульптурами, здавалися ніби свідками розмови, яка лунала в тиші. Герої стояли навколо столу, на якому лежали фрагменти ключа. Їхній металевий блиск переливався, мов дихання, але жоден із них не з’єднувався з іншим.  

Леся Українка задумливо дивилася на свій фрагмент, пальцями ковзаючи по вигравійованих лініях. Її обличчя видавало стриманий сум, який важко було приховати.  

— Я... думаю, Тарас правий, — нарешті промовила вона, голосом, що ледве долинав до вух. — Я сумніваюся в собі. Думаю, чи моя драма… Чи мої слова сьогодні взагалі мають значення? У світі, де всі живуть короткими повідомленнями і миттєвими реакціями, чи можуть мої "Сім струн" торкнутися когось?  

Її голос стих, і в кімнаті запала напружена тиша. Лише віддалений звук годинника нагадував, що час іде.  

Іван Франко сперся на стілець, опустивши голову, а його руки стискали край сидіння.  

— Я розумію тебе, — тихо мовив він, не підводячи очей. — Часом я відчуваю те саме. Цей вир технологій, штучний інтелект, нескінченні потоки даних… І все це створює ілюзію, що ми, наші книги, наші ідеї — лише пилюка. Але ж ми знаємо, що це неправда, правда? — Його голос набрав сили, і він поглянув на всіх присутніх. — Я бачив, як слово здатне змінити долю людини, як знання творять революції. І я мушу вірити, що це й досі можливо.  

Марія сиділа, обхопивши коліна. Вона підвела голову, її очі блищали від стриманих сліз.  

— Я іноді боюся, що всі ці картини, всі наші барви і форми… Що їх забудуть. Що вони стануть просто красивими зображеннями на стіні, які ніхто не відчує. Але я знаю, що поки ми тут, вони живі.  

Олена, стоячи біля вікна, спостерігала, як за ним повільно здіймалися тіні. Вона зітхнула і повернулася до решти.  

— Ми всі боїмося. Але хіба не страх змушує нас боротися сильніше? Наші пісні, наші казки — це не просто минуле. Це наша зброя і наш щит.  

Слова Олени ніби пробили невидиму перепону. Кожен із них відчув, як щось змінюється. Їхні сумніви почали розчинятися, залишаючи простір для чогось більшого.  

— Вони мають рацію, — нарешті промовив Тарас, беручи свій фрагмент ключа. — Ми можемо втратити багато, але не себе.  

Один за одним вони простягнули руки до столу, їхні пальці торкнулися фрагментів. Спочатку нічого не відбулося, але за мить повітря наповнилося теплом, і метал засяяв яскравим світлом.