Розділ 3: Пошук артефактів

Після запеклої першої битви митці зібралися у тихій залі, де залишилося кілька вцілілих полотен, ніби чекаючи їхньої подальшої долі. Ледве встигли вони перевести подих, як перед ними знову з'явилася загадкова примарна постать, яка вже відкрила їм правду про темного ворога.

— У вас є шанс захистити свою спадщину, — промовив тихий голос, що лунав, наче з найглибших архівів історії. — Але для цього вам знадобиться більше сили, ніж ви маєте зараз. Є артефакт, який може допомогти вам зупинити Темного Майстра. Він має назву "Мистецький Ключ".

— Що це за ключ? — запитав Шевченко, насупивши брови.

— Це символічна реліквія, — відповіла постать. — Ключ, що складається з кількох фрагментів, розкиданих по світу. Кожен із них містить силу, яка дозволить захистити не лише ваші твори, але й усе мистецтво, що було, є і буде. Ви повинні знайти ці фрагменти.

— Це значить, ми повинні розділитися, — задумливо промовив Франко. — І вирушити в різні місця.

Примарна постать кивнула:

— Ключ поділений на кілька фрагментів, кожен із яких знаходиться в місці, що зберігає потужну культурну енергію, — промовив її голос. — Париж, Карпати, Венеція і стародавнє узбережжя Греції. Там сила мистецтва приховує фрагменти, які зможуть об’єднатися лише в руках тих, хто розуміє їхню цінність.

— Наш ворог не залишить нас у спокої, — промовив Тарас Шевченко, стискаючи руки за спиною, наче відчуваючи напругу прийдешніх рішень. — Щоб захистити нашу спадщину, ми маємо знайти "Мистецький Ключ". 

Олена Пчілка, вдивляючись у далечінь, ніби вслухаючись у відгомін давніх голосів, сказала:

— Я знаю одне місце, де ми могли б відшукати фрагмент цього Ключа. Карпати, — тихо мовила вона, — там, у горах, є святилище, яке зберігає не лише пам’ять землі, а й силу, яку ми могли б покликати на допомогу.

Іван Франко кивнув, відчуваючи, як у ньому пробуджуються знайомі відчуття: спогади про рідні гори, дух української землі.

— Ми з Оленою вирушимо до Карпат. Я відчуваю, що фрагмент може чекати саме там.

Шевченко вдячно поглянув на них і обернувся до решти.

— Париж, — промовила Леся Українка, поглядом зустрівшись із Марією Приймаченко. — Лувр — це місце, де мистецтво стає безсмертним. Там може бути фрагмент, захований серед творів, що витримали століття.

Марія, затамувавши подих, кивнула. Вона згадала про свої мрії відвідати Лувр, побачити, як її роботи могли б стояти поруч із найвидатнішими творіннями світу.

— Візьмуся за цю мандрівку з тобою, Лесю, — мовила вона тихо, — бо мені потрібно дізнатися, чому цей фрагмент ховається саме там.

Погляди усіх перемістилися до Шевченка та Малевича, які стояли поруч.

— Нам із Казимиром слід вирушити до Венеції, — сказав Тарас. — Я впевнений, що в старих архівах цього міста, де перетинаються культура та історія, знайдеться потрібна підказка. Венеція завжди приваблювала митців з усього світу, і я вірю, що фрагмент буде саме там.

Малевич лише кивнув. Його очі, повні загадкової рішучості, вдивлялися в порожню рамку на стіні, наче розмірковуючи про те, як їхні сили тепер сполучаються з минулим.

— Венеція — це не просто місто, це полотно, що поєднує світло і темряву, — тихо додав він. — Там я знайду сліди, які залишив Темний Майстер.

Залишився Айвазовський, який мовчки слухав своїх товаришів. Він поглянув на свої руки, відчуваючи, як у ньому підіймається знайоме відчуття морської стихії.

— А я вирушу до Греції, — мовив він рішуче. — Древнє узбережжя, що бачило не одну епоху, — місце, де море і земля об’єднуються, щоб зберегти пам'ять. Я знаю, що фрагмент може бути схований десь на узбережжі, де відлунюють хвилі минулого.

Леся підійшла до нього і поклала руку йому на плече.

— Іване, ти завжди відчував силу води, — промовила вона. — Твоя мандрівка важлива так само, як і наша. Море Греції чекало на тебе.

Коли кожна група визначила своє місце, в залі запанувала тиша, але водночас і відчуття єдності.

— Ми всі різні, — мовив Шевченко, озираючись на друзів. — Але зараз ми об’єднані однією місією, і хай кожен із нас віднайде свою частку Ключа. Ця дорога не буде легкою, але ми пройдемо її заради тих, хто чекає нашого захисту.

Вони обмінялися прощальними поглядами, готові вирушити в різні частини світу, щоб знайти фрагменти, які, з’єднавшись, можуть стати їхньою головною зброєю в боротьбі проти темряви.

***

Леся Українка і Марія Приймаченко ступили на холодний брук Парижа, відчуваючи силу, що манила їх до Лувру. Кам’яні вулиці були порожні, ледь освітлені тьмяними ліхтарями, а туман лежав над містом, мов незримий покрив. Вони майже не розмовляли, але обоє відчували, як щось неприродно спостерігає за ними з темних провулків. Париж мовчав, але тіні здавалися живими, і митці відчували їхню присутність, хоч і не бачили нікого поруч.

У величних залах Лувру панувала важка тиша, але навіть у тій тиші Лесі й Марії здавалося, що за ними невидимий слід. Ступивши в простору залу, вони майже одночасно помітили старий гобелен, від якого йшло слабке, мерехтливе сяйво. Біля його основи виднілася невелика скринька, покрита пилом століть. Світло від скриньки, ледве помітне, затримувалося на кам’яному підлозі, відблискуючи зловісним блиском.

Марія тихо ахнула, дивлячись на знахідку, а Леся прошепотіла:

— Це він… фрагмент Ключа.

Але щойно її пальці торкнулися скриньки, як із темряви раптово виникли тіні. Їхні форми були нечіткими, майже прозорими, проте вони швидко наближалися, витягаючи довгі примарні руки до скриньки, намагаючись випередити їх. Ці безликі фігури оточили митців, мов незримий холодний потік, від якого навколо ставало темніше.

Марія, не вагаючись, підняла руки, і в ту ж мить з її долонь, мов фарби з пензля, виривалися яскраві барви. У повітрі перед нею почали формуватися образи її фантастичних звірів — яскраві, вкриті візерунками, схожими на веселку. Кожен звір був особливим, унікальним, мов витвір її уяви, що ожив у цю мить. Тепер вони були поруч, живі та готові стати на захист своїх творців.