Розділ 3: Перша битва

Раптово все стихло. Зникли звуки нічного музею — не було чути ні вітру, що кидав краплі дощу у великі скляні вікна, ні тихого шарудіння миші, ні дзижчання комахи, яка ще кілька хвилин тому сонно кружляла в залі. Навіть кроки митців, які ступали по старовинних кам’яних плитах, не віддавалися більше глухим відлунням.

Марія Приймаченко зупинилася, ніби відчувши щось інше, і вдивилася в порожнечу, що розкрилася перед нею в напівтемряві. Її погляд упав на порожнє місце на стіні, де ще недавно висів її малюнок.

— Вони вже тут… — тихо прошепотіла вона, голосом, у якому відчувалася суміш болю і рішучості. — Вони крадуть нашу спадщину, стирають наші сліди.

Шевченко стискав кулаки, оглядаючи тіні, що, здавалося, ставали дедалі густішими навколо них. Раптом ці тіні почали рухатися, утворюючи примарні силуети, які, зливаючись із темрявою, оточували їх, загрожуючи їм у кожному куточку.

— Ворог надіслав своїх слуг, — сказав Франко, його голос був тихим, але в очах палала рішучість. — Ми не можемо здатися. Це наша битва.

Вони стояли, оточені темними істотами, готові боротися, бо знали, що тепер мають сили для цього.

Леся Українка відчула, як слова її віршів і легенд прориваються з глибини, наче розбурхане море. Вона вловила знайомий пульс, що віддавався кожним рядком у її думках, з кожним зітханням минулих поколінь. Її голос пролунав, глибокий і владний, як заклик із глибини століть:

— Повстаньте, легенди і міфи, захистіть нас своєю мудрістю та силою, дайте нам свою міць!

Слова, немов живі істоти, вилітали з її вуст і розтікалися в повітрі, залишаючи за собою ледь помітний світлосяйний слід. Із темряви почали виходити міфічні постаті: скіфські воїни, духи річок та древніх лісів, вогняні змії, легендарні звірі. Вони шикувалися перед Лесею, утворюючи непохитний бар’єр. Світло їхніх фігур сяяло в пітьмі, ніби сама природа стала до бою на її боці. Мовчазні та величні, вони, мов воїни-оборонці, приготувалися кинутися на ворога.

Темрява затремтіла, ніби відчула удар, але не відступила.

Франко, натхненний силою Лесі, вийшов уперед, піднявши руку, що була наче клинок у темряві. Його слова вийшли з нього, як стріли:

— Ви не маєте сили порушити нашу пам'ять! Наші слова — мов мечі, що розсікають тьму!

З кожного його слова виникали блискучі стріли, різкі, мов леза, що летіли просто у серце темних силуетів. Вони вдарялися в істот, розриваючи темряву на шматки. Істоти хрипіли, розпадаючись на попіл, який зникав у повітрі, немовби розвіяний вітром. Але за кожною знищеною постаттю з’являлися нові.

Олена Пчілка, відчувши потужний зв'язок із землею, вигукнула, закликаючи силу духів:

— Прокиньтеся, духи нашої землі! Станьте на захист рідної спадщини!

Від її слів підлога музею задвигтіла. Із-під землі почали з'являтися примарні образи духів полів, лісів та озер, мовчазні, але могутні. Їхні фігури здіймалися, оточуючи темних істот. Їхня міць була як сама природа, сповнена внутрішньої сили. Вони обвили темні силуети, як коріння, що поглинає зайду, що наважився ступити на їхню землю. Істоти кидалися в різні боки, намагаючись вирватися, але розчинялися в обіймах духів, повільно зникаючи без сліду.

Коли темрява відступала, герої стояли пліч-о-пліч, об’єднані силою своїх творів, своїх духів і легенд.

Марія Приймаченко, стоячи перед порожніми рамками, відчула, як у ній спалахує гнів та рішучість. Її серце билося швидше, наче запрошуючи до бою самих створінь із її картин. Вона зробила крок уперед, простягнувши руки до своїх робіт, що залишилися на стінах:

— Я створила вас для краси, але сьогодні ви станете нашими захисниками. З’явіться, мої звірі!

І раптом із кожної картини, наче визволені від сну, виривалися її фантастичні створіння. Яскраві кольори вкривали музей, коли з полотен вихоплювалися звірі: кожен із них був унікальним, яскраво розмальованим, з неймовірними візерунками на шкірі. Граційні і грізні, вони були втіленням сили природи й народного мистецтва, яке Марія зберегла у своїх творах.

Її звірі виринули вперед, сповнені рішучості. Їхні очі світилися червоним полум'ям, а ричання прокочувалося музеєм, змушуючи темних істот зупинитися. Кожен їхній рух супроводжувався яскравим спалахом, мов веселка, що освітлювала пітьму. Їхні вигадливі форми і невгамовна енергія миттєво вселяли страх у темряву, розбиваючи її на шматки.

Айвазовський, стоячи поруч із нею, відчув, як у ньому піднімається знайома міць моря. Його серце почало битися в такт із хвилями, що намагалися вирватися з його картин.

— Ви думаєте, що темрява може нас поглинути? — вигукнув він, його голос лунав, як гуркіт грому. — Тоді спробуйте подолати шторм!

Айвазовський простягнув руки, і в ту ж мить з його полотен вирвалося море. Гігантські хвилі виросли перед ним, заповнюючи зал музею потужною стихією, від якої неможливо було сховатися. Вода виблискувала, як на справжньому штормовому морі, розриваючи темряву на шматки. Темні істоти опинилися в оточенні водяних валів, що неслися на них із оглушливим шумом, як зграя диких коней.

Марія і Айвазовський, кожен у своєму мистецтві, створили потужний захист, який не залишав ворогам шансів. Їхні фантазії, барви і стихії об’єдналися в єдину силу, що несла світло і непохитність, гідні своєї спадщини.

Темні істоти, відчувши потужний спротив, почали відступати. Їхні безликі силуети, що досі загрожували поглинути музей, поступово розпливалися в повітрі, віддаляючись назад, у глибоку тінь, з якої з’явилися. Вони танули, наче попіл, розвіюючись у повітрі, залишаючи за собою лише відчуття холодної пустоти.

Митці повільно випрямилися, вдивляючись у те, що залишилося від зали. Світло приглушено освітлювало їхню спільну перемогу, проте не без втрат. Тарас Шевченко пройшовся між пошкодженими рамами, наче шукаючи втрачений шматок свого серця. Пошкоджені картини, зламані скульптури, порожні місця на стінах – усе це стало невидимими шрамами, що, здавалося, пронизували його погляд сумом.