Розділ 1 Останні миті минулого

підрозділ 1  Тарас Шевченко: Останній автопортрет

Тарас Шевченко сидів у своїй затишній, напівтемній майстерні. Повітря було наповнене запахом олійних фарб, пилу та старого полотна. На стінах висіли його попередні роботи — портрети, пейзажі, ескізи сцен з життя народу. Деякі з них покривалися пилом, немов забуті в потоці часу, але їхні історії все ще жили тут, між відбитками його пальців і мазками пензля. У кутку стояли декілька великих скринь, наповнених фарбами й пляшками з розчинниками. Під ногами, на підлозі, розкидані зім’яті аркуші — невдалі начерки, фрагменти натхнення, що не втілилися в життя.

М’яке світло лампи падало на автопортрет, який зараз був для нього всім світом. Це був не просто його образ. На полотні він бачив усе, через що пройшов. Втома, роки боротьби, біль втрат, але також — мудрість і надія. Пензель у його руці рухався повільно, додаючи останні штрихи. За вікном насувалася ніч, і тіні злегка тріпотіли на стінах, ніби оживали разом із його думками.

"Чи зможу я ще щось зробити? Чи залишу по собі більше, ніж лише ці вірші й картини?" — ці думки не давали йому спокою. Перед очима поставав образ вільної України. Кожен мазок на полотні говорив про мрію, якою він жив: про країну, вільну від ярма, сильну й незалежну.

"Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!"

Ці слова лунали в його свідомості, як відлуння його власних віршів, як дороговказ для майбутніх поколінь. Шевченко зупинився, піднявши голову, відчуваючи, що щось у повітрі змінилося. Стало важко дихати, ніби сам простір насичувався невидимою силою. Полотно перед ним почало світитися м’яким, але потужним сяйвом.

Шевченко спочатку не вірив власним очам. Фарби на картині почали рухатися. Вони змішувалися, утворюючи нові образи, нові сцени. Перед ним постала Україна, але зовсім інша. Він бачив незнайомі міста, вулиці, людей у сучасному одязі. Вони так само несли в собі його ідеї, але їхні обличчя були серйозними, сповненими рішучості й тривоги. Шевченко бачив, як на їхніх плечах лежить та сама боротьба, що й колись. Їхній прапор, жовто-блакитний, майорів у небі, ніби промовляючи його слова:

"І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі."

Шевченко відчув, як його серце прискорюється. Це була та сама Україна, за яку він мріяв і за яку писав. Але шлях до цієї мрії був все ще довгим і важким. Він бачив молодих людей, їхні обличчя, сповнені болю й надії. І разом із тим він знав — боротьба триває.

Раптово все навколо почало тремтіти. Майстерня, стіни, стоси паперів — усе розчинилося в яскравому потоці світла. І він, разом із цим вихором, зник, залишивши по собі лише автопортрет, як тінь своєї присутності, що назавжди зберегла його образ для майбутніх поколінь.

Шевченко опритомнів, відчуваючи під ногами холодну поверхню. Він різко піднявся, глянувши довкола. Небо більше не було чорним, як ніч у його майстерні. Над ним — височенні будинки, скляні, величезні, з вікнами, що сяяли в темряві. Неподалік гримів звук, який він ніколи не чув — як залізо, що летить із неймовірною швидкістю. Він повернув голову і побачив, як перед ним проїжджає щось величезне й блискуче — автомобіль. Дивні вогні на його боках мигтіли, як казкові. Шевченко мимоволі зробив крок назад, не розуміючи, що відбувається.

Довкола нього люди крокували швидко, заглиблені у свої думки, не звертаючи уваги на дивного незнайомця. Їхні обличчя були суворі, але одночасно впевнені. Шевченко відчув, як його серце знову забилося сильніше — він не розумів, де він, але бачив, що цей світ відрізняється від того, в якому він жив.

Відчуття самотності огорнуло його на мить, аж раптом він почув оклик . Озирнувшись, побачив знайомі постаті — обличчя, які колись бачив лише на портретах чи читав про них у книгах. Перед ним стояли Леся Українка, Іван Франко, Марія Приймаченко та інші видатні митці, кожен із них, здавалось, був так само збентежений, як і він.

— Що це за диво? — тихо промовив Шевченко, роблячи крок уперед.

— Дивний час, — відповіла Леся Українка, оглядаючись на блискучі вогні навколо. — Але чому ми тут?

Підрозділ 2: Леся Українка – Голос крізь час

Леся Українка сиділа біля вікна в затишному куточку свого будинку в Грузії. Її слабке тіло, знесилене хворобою, здавалося, суперечило силі духу, що вирувала всередині неї. Вона не могла дозволити собі піддатися слабкості. Перед нею лежали кілька аркушів паперу, на яких вона щойно написала нову поему. Вона відчувала, як слова палали всередині, роздираючи її на частини. І, хоча фізичний біль не полишав її, вогонь у її душі продовжував горіти.

Навколо була тиша. Її кімната, прикрашена книгами, вишивками, та спогадами про рідну Україну, ніби охороняла її від реальності. За вікном було видно гірський пейзаж, який на мить дарував їй спокій, але не гасив тугу за батьківщиною. Вона схилила голову, обдумуючи нові ідеї для своїх драм і віршів, її думки завжди верталися до України, до її боротьби.

"Contra spem spero!" — подумала вона, згадуючи свій улюблений вірш, що завжди піднімав її дух. Боротися, не здаватися, навіть коли світ здається ворожим. Леся завжди вважала себе воїном. Її слова були її зброєю, і вона використовувала їх, щоб надихати і вести народ до свободи.

Раптом щось змінилося в повітрі. Тиша в кімнаті стала важчою, насиченою невидимою присутністю. Вона підняла очі, і на мить їй здалося, що весь світ застиг у чеканні. Її рука мимоволі відклала перо. Кожен звук навколо, кожен подих, здавалося, затихли. І тут вона побачила — світло, що почало струмувати крізь шибки вікна. Воно було не природним. Воно було яскравішим, більш живим, ніж будь-яке сонячне проміння.

Леся відчула, як кімната навколо неї починає тремтіти. Її улюблені книги на полицях, вишивки на стінах — усе почало розчинятися в цьому дивному світлі. Вона хотіла встати, але її тіло залишалося нерухомим. Вона більше не контролювала свого тіла, але її розум був гострим. Її серце билося все швидше.