Розділ 5 - Ліора

Прокинулася я раніше, ніж зазвичай. Кілька секунд лежала, прислухаючись до ранкової тиші. Десь за вікном уже перегукувалися птахи, а перші сонячні промені ліниво пробиралися крізь нещільно запнуті штори. Потягнувшись, я сіла на ліжку й сама не помітила, як на губах з'явилася легка усмішка.

Ранок обіцяв бути хорошим. Я босоніж прошльопала до вікна й розчинила його навстіж. До кімнати відразу увірвалося прохолодне повітря, що пахло нагрітою землею й квітами. Місто тільки починало прокидатися. Десь грюкнули двері, бруківкою загуркотіли колеса першого воза, а із сусіднього двору долинуло невдоволене кудкудакання курей. Сьогодні можна було нікуди не поспішати. Більшу частину замовлень я закінчила ще вчора, крамницю відкривати було рано, а отже, у мене залишався час спокійно поснідати. І нарешті сходити до Марти.

Минуло якраз три дні відтоді, як вона відправила мене додому без кориці й родзинок. Якщо сьогодні з'ясується, що постачальник знову не приїхав, я офіційно оголошу це особистим прокляттям.

На кухні мене зустріли вчорашній хліб, майже порожня банка варення й чайник, який довелося ставити на вогонь самій. Поки вода нагрівалася, я нарізала хліб, щедро намастила його залишками ягідного варення й влаштувалася за невеликим столом біля вікна. Сніданок вийшов зовсім простим, але після першого ковтка гарячого чаю я остаточно прокинулася й навіть відчула себе людиною, здатною пережити можливу відсутність кориці. Доївши останній шматочок хліба, я швидко сполоснула чашку, привела волосся до ладу й одягла легку світлу сорочку з коричневою спідницею. Гаманець відправився до кишені, плетена сумка — на плече.

Вулиця зустріла мене теплим ранковим сонцем. Місто вже встигло остаточно прокинутися: господарі крамниць виставляли перед дверима дерев'яні таблички, хтось підмітав сходи, від пекарні за кілька будинків тягнувся запах свіжого хліба. Але сьогодні у звичній картині з'явилося дещо нове. Майже над кожними другими дверима висіли тонкі сріблясті й золоті стрічки. Між будинками натягували гірлянди маленьких паперових ліхтариків, а біля площі двоє чоловіків встановлювали високі дерев'яні стовпи, на яких увечері мали запалити святкові вогні.

Свято Двох Вогнів наближалося.

До нього залишалося менше тижня, а місто вже потроху починало змінюватися. У Марти, звісно ж, підготовка йшла куди швидше, ніж у решти. Варто було відчинити двері її крамниці, як просто над моєю головою дзенькнули одразу три маленькі дзвіночки, прив'язані до сріблястої стрічки. Я зупинилася на порозі.

– Це обов'язково?

– Абсолютно, – долинуло з глибини крамниці.

Марта з'явилася між стелажами з такою задоволеною усмішкою, ніби особисто вигадала все свято. Сьогодні в її волосся були вплетені крихітні білі квіти, а на прилавку серед звичних баночок зі спеціями з'явилися сушені апельсинові скибочки, палички кориці, зірочки анісу й невеликі мішечки з чимось, підозріло схожим на пелюстки троянд. Я озирнулася.

– Ти перетворила крамницю на святковий вівтар.

– Дякую, – задоволено всміхнулася.

Я підійшла до прилавка. Марта відразу нахилилася під нього й із переможним виразом обличчя дістала два невеликі паперові згортки.

– Перш ніж ти почнеш: так, кориця приїхала.

Я відчула, ніби з плечей звалився невидимий тягар.

– Нарешті.

– І родзинки теж.

– Марто, я завжди знала, що ти прекрасна людина.

– Три дні тому ти дивилася на мене так, ніби збиралася проклясти.

– Люди змінюються, – я невинно развела руки в боки.

Вона засміялася й поклала згортки переді мною. Поки я відраховувала монети, погляд знову ковзнув по святковому оздобленню крамниці. На одній із полиць стояли маленькі скляні баночки з червоними й золотими спеціями, перев'язані парами однакових стрічок.

– Ти теж вирішила заробити на святі? – запитала я.

– Звісно. У тебе свічки, у мене суміші для вина й випічки. Закохані люди напрочуд легко розлучаються з грошима.

– Романтично, – мої губи вигнулися в легкій усмішці.

– Зате чесно.

Марта забрала монети й поклала їх у дерев'яну коробочку, але за кілька секунд раптом запитала:

– Цього року знову працюєш?

Я чудово зрозуміла, про що вона.

– А що мені ще робити?

Марта підняла на мене погляд.

– Наприклад, сходити на свято.

– Сама? – я забрала згорток із прилавка до сумки.

– Люди іноді ходять туди й без пари.

– Лише для того, щоб за десять хвилин відчути себе єдиною людиною в місті, якій немає з ким запалити другий вогонь?

– Звучить надто драматично, – Марта закотила очі.

– Реалістично.

Вона сперлася ліктями на прилавок.

– Щороку одне й те саме, – продовжила вона.

– Що саме? – з нерозумінням подивилася на неї.

– Ти робиш сотні свічок для чужих зізнань, допомагаєш половині міста влаштувати романтичний вечір, а потім зачиняєш крамницю й дивишся на салют із вікна.