Розділ 4 - Кассіан

Перше, що мене здивувало, — сонячне світло. Воно било просто в очі. Настінний годинник показував майже восьму. Зазвичай у цей час я вже кілька годин працював. Я кілька секунд просто дивився на циферблат. Потім різко сів на ліжку. Погляд сам собою знайшов свічку відьми. Вона стояла на тумбочці й майже догоріла. Я загасив крихітне полум'я двома пальцями й узяв її до рук. Повільно покрутив свічку, уважно розглядаючи вміст. Звичайний віск. Висушені пелюстки лаванди. Кілька трав, які я не зміг визначити на око. Жодних рун. Жодних зачарованих символів. Нічого, що бодай віддалено нагадувало б артефакт.

«Збіг».

Я машинально підвів погляд до стелі. Останнє, що пам'ятаю, — як за звичкою рахував тріщини. Дивно. Я так і не зміг згадати, на якій із них зупинився.

Я поставив майже догорілу свічку назад на тумбочку. Викидати її чомусь не хотілося.

* * * * *

До роботи я взявся пізніше, ніж зазвичай, але вже за кілька хвилин зрозумів, що надолужую втрачене швидше, ніж очікував. Інструменти знову ніби самі лягали в долоню. Мені не доводилося по кілька секунд згадувати, навіщо я взяв викрутку або куди поклав пінцет. Жодного тремтіння в пальцях. Жодного затуманеного погляду. Жодного роздратування через кожен неслухняний гвинт.

Захисний браслет, із яким учора довелося вовтузитися майже весь день, сьогодні піддався з першої спроби. Срібна пластина легко стала в паз, ніби ніколи й не збиралася чинити опір. Я закріпив її, перевірив руни й активував механізм. По металу пробігла тонка золотиста смужка.

Працює.

Я навіть не відразу зрозумів, як давно робота давалася мені так легко. «Виходить, кілька годин сну й справді здатні творити дива», — слово «дива» мені не сподобалося, і я відразу подумки замінив його на «підвищувати працездатність». Я відкинувся на спинку стільця, з незвичним задоволенням розглядаючи результат. У майстерні пахло металом, мастилом і нагрітими кристалами. За вікном шуміла вулиця, годинник рівномірно відраховував час, але вперше за довгий час його цокання не било по нервах. Ніби світ знову працював так, як мав.

До полудня майстерню відвідали троє клієнтів.

Перший довго розпитував, чи не вибухне відновлений амулет. Другий двічі перерахував решту. Третя жінка хвилин десять обирала між двома майже однаковими ланцюжками для зачарованного кулона. У звичайний день уже на другому запитанні я почав би подумки рахувати до десяти. Сьогодні відповідав спокійно. Я пояснив першому клієнтові принцип захисного контуру, допоміг другому знайти монету, що закотилася під прилавок, а жінці навіть показав, як відтінок металу змінюється при різному освітленні. Лише після її відходу я зрозумів, що жодного разу не потер перенісся, не стиснув зуби й навіть не подивився на годинник. Люди не стали менш виснажливими. Але сьогодні чомусь зносити їх було значно легше.

І все-таки відьма вміє робити хороші свічки.

Мій погляд ковзнув у бік годинника. Усі замовлення були завершені. Працювати більше не хотілося, а до наступного клієнта залишалося кілька спокійних хвилин. І раз уже робити мені було нічого, то я міг би трохи прогулятися. Я підвівся з-за столу, розім'яв затерплі плечі й машинально подивився у вікно. Попрямував до дверей. Дякувати відьмі я, зрозуміло, не збирався. Але наша щоденна перепалка вже давно стала такою ж звичною частиною дня, як відчиняти майстерню щоранку.

Дверний дзвіночок тихо дзенькнув, щойно я переступив поріг чужої крамниці. Усередині пахло теплим воском, лавандою й щойно завареними травами. Кілька покупців неквапливо ходили між дерев'яними полицями, розглядаючи свічки. Біля дальнього стелажа Ліора щось пояснювала молодій жінці, тримаючи в руках невелику скляну баночку. За її зосередженим обличчям було зрозуміло: відволікати відьму зараз не варто. Вона розповідала про свої свічки з таким виглядом, ніби від правильного вибору залежала доля всього світу.

– Молодий чоловіче!

Я не відразу усвідомив, що звернулися до мене. Лише з другого разу я повернувся в бік того, хто вирішив мене покликати. Біля вікна, за невеликим круглим столиком, як і майже щодня, сидів містер Орлос. Перед ним стояла чашка трав'яного чаю, від якої ліниво здіймалася пара. Старий неквапливо відпив ковток, помітив мене поверх краю чашки й доброзичливо всміхнувся.

– Сьогодні ви виглядаєте значно краще, – Орлос примружився, уважно розглядаючи мене.

– Невже? – неголосно озвався я, підходячи ближче.

– Значно.

Я машинально поправив окуляри.

– Просто виспався.

Старий розуміюче всміхнувся й зробив ще один ковток чаю.

– Як же пощастило.

З того, як спокійно він це промовив, неможливо було зрозуміти, чи справді він говорить про просту вдачу. Мені навіть здалося, що старий знає набагато більше, ніж говорить уголос. Кілька секунд ми мовчали. Поки містер Орлос не вирішив порушити тишу між нами:

– Відьма зайнята, доведеться трохи почекати. Або довго. Залежить від того, як пощастить.

– Я не поспішаю.

Мій погляд ковзнув до вікна сусідньої крамниці. Хоча сам я не був до кінця впевнений, навіщо взагалі сюди прийшов.

– Скоро свято Двох Вогнів, – навіщось нагадав про цей день містер Орлос. – У такі дні її свічки розбирають швидше, ніж зазвичай.