Розділ 3 - Кассіан

На світлій стелі, здається, з'явилися нові тріщини в кутку біля вікна. Учора я їх не помітив, хоча й знав усі напам'ять. Одна тягнулася майже через усю кімнату, роздвоюючись біля стіни, інша нагадувала крихітну блискавку. Іноді мені здавалося, що за останні роки я вивчив їх краще, ніж власне обличчя.

Годинник, що стояв біля вікна, неголосно відраховував хвилини. Ще одну. І ще.

Спальня була такою самою, як майже щовечора. Біля стіни сиротливо стояла стоска книжок, верхня з яких уже кілька тижнів правила за підставку для порожнього кухля. Сорочка, яку я збирався прибрати ще три дні тому, так і лежала на спинці стільця. Якби хтось зазирнув сюди зараз, вирішив би, що господар кімнати зовсім не вміє підтримувати лад.

Лежати в ліжку більше не було сенсу. Я підвівся, скинувши із себе сіре покривало, і став на стару дерев'яну підлогу, яка поскрипувала подекуди під моєю вагою.

«Пара годин сну сьогодні — уже вдача», — намагався підбадьорити себе, але втома від цього нікуди не зникла.

Великий робочий стіл займає майже всю протилежну стіну, і саме за ним я вирішив провести решту ночі. На ньому ніколи не було безладу. Кожен інструмент лежав саме там, де мав лежати. Маленькі викрутки були розкладені за розміром. Тонкі пінцети акуратно стояли в дерев'яному стакані. Котушки срібного дроту, лупа з рухомою ручкою, скляні пляшечки з очищувальними розчинами, коробочки з крихітними шестернями, кристалами й металевими вставками — усьому знаходилося своє місце.

На спеціальній підставці чекали свого часу кілька старих артефактів: потьмянілий медальйон із тріснутим зачаруванням, кишеньковий годинник без стрілок, бронзова каблучка з потемнілими рунами й розбитий компас, який уже років десять показував виключно північний схід.

Для більшості це був мотлох. Для мене – речі, які ще можна було врятувати.

На краю столу лежав недозібраний захисний браслет. Я закінчив би його ще вчора, якби не просидів половину ночі, безглуздо розглядаючи стелю. Губи зігнулися в усмішці. Артефактам я вмів повертати друге життя. З людьми чомусь усе виявилося складніше.

Я знову подивився на годинник. Стрілка зрушила лише на кілька хвилин. До світанку залишалося ще надто багато часу.

* * * * *

Майстерню я відкрив о п'ятій ранку. Робота йшла автоматично. Кілька разів я ловив себе на тому, що тримаю в руках зовсім не той інструмент. Кілька разів я ловив себе на тому, що довго дивлюся в одну точку. Ніби замислився про щось, а коли ловив себе на цьому — не міг згадати, про що взагалі думав.

Дверний дзвіночок тихо дзенькнув саме в той момент, коли я закінчив закріплювати срібну пластину всередині захисного браслета.

– Добрий день, майстре Кассіане.

На порозі стояв літній чоловік у дорожньому плащі. Його обличчя здалося знайомим.

– Кишеньковий годинник, – згадав я раніше, ніж він устиг заговорити.

На губах клієнта з'явилася усмішка.

– Радий, що ви мене пам'ятаєте.

– Не вас. Годинник.

Я підвівся з-за столу й підійшов до високої вітрини за спиною. Серед десятків коробочок швидко знайшов потрібну.

– Ось, – повернувшись до чоловіка, віддав йому коробку.

Чоловік обережно відкрив кришку. Усередині лежав невеликий сріблястий годинник. Він кілька разів повернув заводну головку, і почулося тихе: цок-цок-цок. Тихе цокання наповнило майстерню, і плечі клієнта одразу ж розслабилися.

– Працює… – він кілька секунд мовчки розглядав годинник. – Якщо чесно, я вже думав, що його не врятувати.

Я знизав плечима.

– Його просто ніхто не намагався полагодити.

– Усі інші казали, що простіше купити новий.

– Простіше, – зробив невелику паузу. – Але новий ніколи не належатиме вашому дідові.

Чоловік підняв на мене здивований погляд.

– Звідки…?

– Усередині кришки вигравірувані ініціали, – не дав йому договорити, кивнув на годинник. – Такі речі рідко носять без причини.

Кілька секунд чоловік нічого не говорив. Він обережно провів великим пальцем по кришці годинника, а потім акуратно прибрав годинник у внутрішню кишеню.

– Дякую.

Я лише коротко кивнув. Коли двері за клієнтом зачинилися, майстерня знову поринула у звичну тишу. Тільки цокання настінного годинника виявилося значно гучнішим, ніж мені хотілося. Я машинально поттер перенісся, трохи піднявши окуляри. Сьогодні цей звук дратував сильніше, ніж зазвичай. Повернувшись за робочий стіл, я спробував закінчити захисний браслет. Срібна пластина ніяк не хотіла лягати в паз із першого разу. Пальці здригнулися.

– Та щоб тебе!

Я роздратовано видихнув і відклав інструмент. Саме в цей момент над дверима знову дзенькнув дзвіночок. Іноді мені здавалося, що варто одній людині вийти з майстерні, як інші починають вишиковуватися в чергу. І сьогодні це дратувало особливо сильно.

– Майстре! Ви тільки погляньте!

Чоловік навіть не вважав за потрібне привітатися. Одразу ж підбіг до столу й вивалив на нього з кишені настільки звичайний і непримітний предмет, що, впевнений, у моєму погляді на нього так і читалося: «Навіщо?».