Розділ 2 - Ліора

Мої вії затріпотіли, коли сонячні промені проникли крізь не щільно засмикнуті штори й дісталися до ліжка. Я не одразу розплющила очі, кілька разів сонно кліпнула й перевернулася на інший бік, намагаючись сховатися від настирливого сонця. Але сон уже пішов, а тому вдавати, що я сплю, не було жодного сенсу

Навпомацки знайшовши на приліжковий тумбочці окуляри, я вдягнула їх і, сівши на ліжку, солодко потягнулася. Підвівшись, я підійшла до вікна й розсунула штори, пускаючи до кімнати ранкове світло. Погляд сам собою ковзнув на протилежний бік вулиці. Крамниця артефактів уже була відчинена.

– І коли він тільки встигає відпочивати? – пробурмотіла собі під ніс.

Коли я лягаю спати, світло в його вікні завжди, хоч і тьмяно, але горить, а вранці, коли прокидаюся, його крамниця завжди відчинена. Можливо, Кассіан боїться темряви й спить зі світлом, у що мені слабо віриться, адже мішки під його очима свідчать про протилежне.

Я мотнула головой, відганяючи від себе думки про майстра артефактів. Легенько поплескала себе долонями по щоках.

– Ні-ні-ні! Нічого псувати собі ранок думками про нього!

Розвернувшись, швидко попрямувала до ванної кімнати. Там на мене вже чекав теплий таз із водою, який наповнювався за допомогою магії щоранку. Умившись, почистивши зуби й нанісши на щоки м'яку мазь із пелюсток чайної троянди, я нарешті прокинулася остаточно. Сьогоднішній день мав бути насиченим роботою й покупками, тому крамниця буде зачинена.

Одягнувши білу сорочку й темно-коричневі штани, я взяла до рук плетений кошик і вийшла на вулицю. Тепле повітря приємно лоскотало шкіру, а зробивши глибокий вдих, я мимоволі закашлялася від пилу, який здійнявся через карету, що швидко проїхала поруч. Відкашлявшись, я відчула на собі чийсь погляд. Озирнувшись, я зустрілася зі смарагдовими очима, які уважно ковзнули по мені з ніг до голови, і на мить мені здалося, що в них промайнула нотка занепокоєння або навіть страху.

– Дивися навсібіч! Не впевнений, що твої свічки здатні зрощувати переломи!

Голос Кассіана був сповнений сарказму, і я, фиркнувши, швидко відвернулася від нього й попрямувала до ринку. Псувати собі настрій спілкуванням із ним бажання не було.

Ринок уже вирував життям. Між рядами снували люди, сперечалися торговці, хтось голосно вихваляв свіжу випічку, а в повітрі змішалися десятки запахів: теплого хліба, копченого м'яса, прянощів і свіжих квітів.

– Свіжі яблука! Щойно з ранкового збору!

– Тканина з південних міст! У мене найкраща ціна!

– Кавові зерна сьогодні зі знижкою! Не проходьте повз!

За стільки років я могла б пройти ринком із заплющеними очима. Кожен тут знав мене, і я знала кожного. Ринок був не лише місцем, де можна купити все необхідне, а й головним джерелом міських новин і пліток. Завжди знайдеться кілька ґаволовів, яким тільки дай можливість комусь кісточки перемити. Варто було затриматися біля одного прилавка трохи довше, ніж зазвичай, — і до обіду про це вже знав увесь квартал.

Першою зупинкою на ринку, як і завжди, стала крамниця містера Барса.

Його важко було не помітити. Майже двометровий чоловік із пісочними котячими вухами й пухнастим хвостом височів над прилавком і спритно обробляв м'ясо своїм товстим ножем, який більше нагадував невелику сокиру. Навіть через стільки років я так і не звикла до того, як він муркоче собі під ніс під час роботи.

– Доброго ранку, малечо Ліоро! Тобі, як завжди?

– Доброго ранку, так, як завжди: яловичину й трохи курятини, будь ласка, – я одразу ж дістала гаманець і витягла звідти кілька срібних монет.

– Я покладу тобі ще курячі ніжки для подружжя Еверн, – бурштинові очі містера Барса тепло блиснули, коли він подивився на мене. – Ти ж сьогодні до них зайдеш?

– Так, треба забрати партію воску для нових свічок.

– Радію, що справи в тебе йдуть непогано, – він загорнув м'ясо в цупкий папір і простягнув згорток через прилавок. – Пам'ятаю, як ти тільки починала. Так хвилювалася перед першими покупцями, що я боявся: ще трохи – і знепритомнієш.

Він засміявся, а мені стало ніяково від спогадів, що нахлинули. До того як купити власну крамницю, я сама стояла за невеликим вуличним прилавком і намагалася зацікавити перехожих своїми свічками.

– Твоя мама пишалася б тобою, – тихо додав містер Барс.

А мої руки міцніше стиснули ручку кошика. На мить до горла підступив клубок, який я насилу проковтнула.

– Думаєте? – голос зрадницьки здригнувся.

– Упевнений.

Хотілося б і мені поділяти його впевненість. Але зараз я могла лише вичавити із себе:

– Дякую.

* * * * *

Крамницю Марти можна було знайти навіть із зав'язаними очима. Достатньо було глибоко вдихнути: кориця, кардамон, ваніль і сушені апельсини.
– Нічого не кажи, – зустріла вона мене з порога. – У мене закінчилася твоя улюблена кориця, і ні, сьогодні її не привезуть. Краще приходь за три дні, тоді й кориця буде, і твій улюблений родзинки.
Марта підморгнула. Її світле волосся було зібране у високий кінський хвіст, а штани забруднені якоюсь білою сажею.
– Я навіть рота не відкрила.
– За десять років знайомства я навчилася вгадувати порядок твоїх запитань.
Вона зникла між полицями, залишивши мене в оточенні десятків скляних баночок зі спеціями. Іноді мені здавалося, що Марта знає про людей більше, ніж вони самі. Можливо, всьому виною була кров фей, що текла в її жилах. Ходили чутки, що представники її народу здатні чути чужі бажання раніше, ніж ті встигають зірватися з губ.
Повернувшись до прилавка з паперовим згортком у руках, вона промовила:
– Я поклала кардамон і ваніль.
– Ваніль, значить, є, а кориці немає, – вирішила пожартувати.
– Ох, не хвилюйся. Є речі й страшніші за відсутність кориці, – її губи вигнулися в легкій усмішці.
– Наприклад? – забрала згорток і поклала собі до кошика.
Марта лукаво всміхнулася, мов лисиця.
– Наприклад, зустріти майстра артефактів до першої чашки чаю, – вона витримала невелику паузу. – Сьогодні вранці Кассіан купував бадьян…
– І навіщо ти мені це кажеш? – перебила, не бажаючи слухати про нього далі.
– А чому б і ні? – невинно знизала плечима. – Ти ж знаєш, я люблю попліткувати.
Марта почала розставляти по полицях баночки зі спеціями. Роблячи вигляд, що образилася через те, що я не захотіла пліткувати про майстра артефактів. Їй-богу, у мене скоро око почне смикатися від самих лише згадок про нього.
– Бадьян зміцнює імунітет, допомагає заспокоїтися й добре знімає стрес, – додала ніби між іншим.
Я насупилася. Учора Кассіан не виглядав хворим, радше був таким самим дратівливим, як і завжди. Але, окрім того, що назвала Марта, у бадьяну була ще одна властивість:
– Він допомагає заснути, - майже пробурмотіла собі під ніс.
Щоправда, мої слова все одно примудрилися дістатися вух Марти. Її блакитні очі подивилися на мене через плече, і в них ніби загорілися хитрі вогники, які нічого доброго мені не обіцяли.
– Цікаво, яка ж пустунка не дає йому заснути ночами? – з губ Марти зірвався двозначний смішок.
Мої щоки вмить вкрилися рум'янцем, і я замотала головою, відганяючи від себе фантазії про бурхливе нічне життя майстра артефактів. А моя реакція змусила Марту розсміятися. Вона ледь не впустила кілька баночок зі спеціями, коли трохи нахилилася вперед, намагаючись стримати сміх.
– Ой, не можу, – насилу видавила вона із себе.
– Не бачу нічого смішного! – обурилася, вперши одну руку в бік.
– Так-так, тільки не злись, – витерла сльози від сміху, що виступили на краєчках очей, але її плечі все ще здригалися від сміху. – Я просто згадала кумедний випадок із клієнтом.
Це була очевидна брехня, але в мене не було бажання роздмухувати з цього скандал. Трохи заспокоївшись і перекинувшись ще кількома словами з Мартою, я попрямувала далі за своїми покупками. У списку залишилося останнє — віск для свічок.
А віск я купувала лише в одному місці.
Крамниця родини Еверн існувала довше, ніж половина будинків у місті. Казали, що їхні предки оселилися тут разом із першими жителями, і відтоді в кожному поколінні хтось обов'язково займався бджолами. Мед, віск і квіти годували родину вже стільки років, що важко було уявити місто без пасіки Евернів.
Підходячи до їхнього будинку, що стояв ближче до лісу, а позаду нього простягалася велика пасіка, ще здалеку я помітила подружжя Еверн. Вони вже поралися на подвір'ї: містер Еверн перекочував важкі бочки з воском, а місіс Еверн поливала квіти перед будинком.
Підійшовши до хвіртки й відчинивши її, я відразу почула:
– Наша маленька відьмочка прийшла! – вигукнула місіс Еверн, витираючи руки об фартух.
– Не кричи, Агато, – пробурчав її чоловік, переставляючи важкі бочки з воском. – Вона стоїть за два кроки від тебе, а не на іншому кінці міста.
– Ти бурчиш, бо не виспався.
– Я не виспався, бо хтось усю ніч розповідав мені, як гарно виглядатимуть блакитні фіранки.
– Вони й справді виглядали б краще!
– У нас пасіка, Агато, а не королівський палац.
– Доброго ранку… – спробувала втрутитися в розмову й нагадати про себе.
– Скажи йому, що блакитні кращі!
– Не втягай дитину в наші суперечки!
На кілька секунд між ними повисла тиша. Збоку могло здатися, що вони ось-ось посваряться. Але будь-хто, хто хоч трохи знав подружжя Еверн, чудово розумів: усьому виною був виключно поганий смак містера Еверна.
Я перевела погляд з Агати на її чоловіка, а потім цілком серйозно промовила:
– Блакитні.
Губи місіс Еверн одразу ж зігнулися в переможній усмішці. А містер Еверн важко зітхнув:
– Зрадниця.
– От бачиш! – тріумфально сказала Агата.
Вона схрестила руки на грудях, ніби щойно виграла найважливішу суперечку у своєму житті.
– Вона просто надто молода, щоб розбиратися у фіранках, – буркнув їй у відповідь чоловік.
Я не змогла стримати усмішки. Від них завжди віяло добротою й затишком, навіть попри такі, як мені здавалося, жартівливі суперечки. І тут я несподівано згадала про прохання містера Барса. Діставши з кошика згорток із курячими ніжками, я простягнула його місіс Еверн.
– Мене просив передати це вам містер Барс.
– О! А я якраз думала, що треба до нього зайти, – вона забрала згорток. – Дякую тобі, дитино.
Від її слів усередині розлилося приємне тепло.
– Нема за що. Мені було не складно, – з легкою усмішкою відповіла я.
– Тобі, як завжди? – голос містера Еверна став спокійним і більш діловим.
– Так, будь ласка.
Він кивнув і попрямував до великого сараю, де вони зберігали запаси воску й меду.
– Ходімо. Вип'ємо чаю, поки він шукатиме твоє замовлення, – поманила мене за собою Агата.
Від такої пропозиції я ніколи не відмовлялася. Ми сіли на веранді. Я спробувала допомогти, але Агата відразу всадовила мене за стіл, заявивши, що гостям належить чекати, а не працювати. Від чашки здіймався теплий аромат лугових трав і квітів, які Агата щоліта збирала й сушила сама. А поруч із чашкою вже чекав невеликий шматочок медового торта, від якого неможливо було відвести погляд і від якого відразу прокидається апетит.
– Чай, як завжди, неймовірний на смак, – не змогла утриматися від компліменту. – І торт такий смачний, що я зараз разом із ним і язика проковтну!
Агата махнула рукою.
– Та який там чай. Це квіти постаралися, не я.
– А торт?
– А торт – це бджоли постаралися. Я ж із їхнього меду його зробила.
Щоразу, коли її хвалили, вона незмінно дякувала то квітам, то бджолам, ніби сама не мала до цього жодного стосунку. Поки ми насолоджувалися чаєм і тортом, містер Еверн знайшов моє замовлення й приніс його до нас, а також у його руках було те, чого я зовсім не просила:
– Візьми ще трохи меду, – він не пропонував, а ставив перед фактом, що я його беру.
– Не потрібно, – моє заперечення прозвучало слабко, бо переді мною поставили дві баночки меду, і для мене однієї це було забагато.
– Потрібно. Ти виглядаєш втомленою.
– Я не…
– І передай баночку майстру артефактів.
Я здивовано розкрила рота, але не знайшла слів, щоб хоч щось сказати. Помітивши моє збентеження, містер Еверн підняв одну з баночок і, вказавши на неї, уже спокійніше додав:
– Цю віддаси майстру артефактів. Бо він виглядає так, ніби тиждень нормально не їв і не спав.
– Він теж до вас приходить? – нарешті змогла хоч щось із себе видавити.
– Ну звісно, – спокійно відповіла Агата, відпиваючи трохи чаю. – Він приходить до нас по мед раз на два чи на три місяці.
Цей факт чомусь здивував мене сильніше, ніж мав би. Мені чомусь було важко уявити Кассіана за цим столом. Його вічний сарказм зовсім не поєднувався із затишком, яким був наповнений дім Евернів.
Узявши баночки до рук, я помітила, що етикетки на них різні. Придивившись, я зрозуміла, що одна з них була з липовим медом — саме такий місіс Еверн іноді додавала мені до вечірнього чаю після роботи.
Посидівши з ними ще трохи, я попрощалася з Евернами, прихопивши із собою не лише мед, а й загорнутий у папір шматочок торта. Була лише середина дня, а я вже встигла зібрати все зі свого списку. А отже, решту дня можна було присвятити створенню свічок. Я подумки перебирала список замовлень, який склала протягом тижня. Підходячи до своєї крамниці, мій погляд зупинився на дерев'яних дверях через дорогу. Пальці самі міцніше стиснули ручку кошика, а в голові промайнула думка: «Занести йому зараз цей мед?
Ні! З якого це дива мені взагалі до нього йти?»
Я мотнула головою й, швидко відчинивши двері своєї крамниці, зайшла всередину та зачинила їх. Не хочу зараз іти до нього, не з таким гарним настроєм, щоб він його зіпсував. Краще віддам завтра. Та й він сам завтра напевно зазирне, варто лише побачити, що крамниця відчинена. Зрештою, він ніколи не втрачав нагоди відпустити на мою адресу якусь шпильку.
Вміст кошика я розклала по своїх місцях: м'ясо — на кухню, туди ж і спеції, віск занесла до майстерні й туди ж навіщось узяла й мед для Кассіана. Варто було зачинити за собою двері, як знайомий запах теплого воску й сушених трав зустрів мене краще за будь-які слова. Тут минала більша частина моїх днів. Тут народжувалася кожна свічка, перш ніж знаходила свого господаря.
Велике вікно було розчинене навстіж. Легкий вітерець ліниво колихав зелену фіранку, наповнюючи кімнату запахом літніх квітів. На підвіконні тіснилися горщики з лавандою, мелісою, м'ятою та розмарином. Деякі трави я вирощувала для свічок, інші — просто тому, що любила дивитися, як вони тягнуться до сонця. Посеред майстерні стояв широкий дерев'яний стіл, поцяткований слідами старих крапель воску. Колись я намагалася їх зчищати, але швидко зрозуміла, що вони стали частиною моєї роботи, майже такою ж важливою, як ножиці для ґнотів, дерев'яні палички для розмішування воску чи мідний ковшик, у якому я його розтоплювала.
Уздовж стіни тягнулися відкриті полиці. Десятки скляних баночок стояли рівними рядами, ніби терпляче чекали свого часу. Лаванда. Ромашка. Пелюстки троянд. Волошки. Сушена апельсинова цедра. Палички кориці. Зірочки бадьяну. Смола хвойних дерев. Маленькі пляшечки з ароматичними оліями. Кожна баночка була підписана моєю рукою, щоб навіть у найзавантаженіший день я могла знайти потрібну, не замислюючись. Поруч акуратними стосиками лежали форми для свічок, мотки бавовняних ґнотів і дерев'яні кришечки. На сусідній полиці чекали свого часу бруски бджолиного воску — світлого, майже золотистого, і темнішого, що пахнув медом особливо насичено. А на самому краю столу лежав розгорнутий зошит. Хтось, мабуть, вирішив би, що відьма повинна зберігати тут стародавній гримуар із загадковими заклинаннями. Насправді в моєму зошиті були зовсім інші записи:
«Боїться залишатися сама вечорами.»
«Дуже сумує за домом.»
«Любить запах яблуневого саду після дощу.»
«Перед важливими зустрічами майже не спить.»
Я ніколи не записувала рецептів свічок. Їх я давно знала напам'ять. Набагато важливіше було не забути людину, для якої ця свічка створювалася. У цьому й полягала справжня магія моїх свічок.
Я взяла з полиці чисту форму, дістала свіжий ґніт і поставила мідний ковшик на маленьку жаровню. Машинально провела долонею по стільниці, змітаючи кілька крихт засохлого воску. Створення свічок йшло легко, і магія наповнила кімнату, проникаючи в кожну свічку й наділяючи їх різними властивостями. За роботою я не помітила, як сонце сховалося за обрій, а вітер із відчиненого вікна стає неприємно холодним. Це змусило мене згадати про час і відволіктися від роботи.
Підійшовши до вікна, я зачинила його й засунула штори. А повернувшись до робочого столу, помітила банку липового меду.
– Точно… – мимоволі зірвалося з моїх губ.
Пальці торкнулись прохолодного скла невеликої банки. Бадьян і цей мед були пов'язані між собою невидимою ниткою, яку не всі могли побачити, але не я. Кассіан погано спить або взагалі не спить, у що я більше вірю. Але він ніколи не зізнається в цьому й навряд чи попросить допомоги.
Тяжко зітхнувши, я подивилася на рівний ряд іще теплих свічок. У голові виникла одна ідея, про яку я могла сильно пошкодувати, але відкинути її мені вже не дозволяло сумління.