Розділ 1 - Ліора

Щебетання птахів мимоволі змушує мене подивитися у бік вікна, за склом якого відкривається вид на широку вулицю. Тупіт копит відбивався від бруківки, а жителі міста поспішають у своїх буденних справах, їхні силуети різнокольоровими плямами прослизали за вікном.

Несподіваний дзвінок дзвіночка над дверима змушує мене подивитись на чергового відвідувача. Молода дівчина розгублено дивиться на полиці зі свічками, кожна з яких поділена на секції з відповідними підписами:

"Тиха ніч" - позбавляє безсоння.

"Перший дощ" - знімає тривогу.

"Очаг" - допомагає пережити горе.

"Зоряний пил" - посилює натхнення.

"Будинок" - зменшує тугу за близькими.

"Чистий розум" допомагає зосередитися.

"Теплі долоні" - дарує відчуття безпеки.

"Іскра сміливості" - допомагає зробити перший крок.

"Забутий сад" - пробуджує приємні спогади.

І ще багато інших було на полицях, але ці одні з найпопулярніших серед покупців. Я пишаюся своїми магічними свічками, і завжди впевнена у їхній якості. Адже особисто створюю їх із власної магії.

М'яко посміхнувшись, підходжу до клієнтки, яка зупинилася перед полицею зі свічками для зменшення туги за близькими.

– Доброго дня. Підказати щодо впливів свічок? Можливо, ви шукаєте щось конкретне?

Клієнтка трохи прикусила нижнюю губу, а погляд метнувся від мене до свічок і назад.

– Я хотіла вибрати свічку на подарунок, - її голос був тихим, і відчувався в ньому легкий акцент південних регіонів.

Хоча зовні дівчина зовсім не була схожа на південно-земельних жителів, адже була схожа на звичайну людину. Не подумайте, у мене немає ніяких упереджень, просто звичніше коли у жителів півдня є риси амфібій, або ж перевертнів з підвиду котячих, а від неї відчувалася аура звичайної людини.

– У такому разі, можу поцікавитись для когось саме подарунок? – я трохи нахилила голову в бік.

– Для коханого, – її щоки вкрилися легким рум'янцем.

Насилу втримавши зворушливий писк, я вдала що замислилася. А після невеликого мовчання запропонувала:

– У такому разі можу запропонувати забутий сад, ці свічки будуть викликати найтепліші спогади про вас, – я трохи нахилилася ближче і напів пошепки додала: - і від цього він більше сумуватиме за вами і хотітиме зустрітися знову.

Підморгнула дівчині, щоки якої ще сильніше вкрилися рум'янцем. Красиво запакувавши свічку й отримавши кілька срібних монет, я побажала клієнтці гарного дня й помахала рукою на прощання. Для мене було справжнім задоволенням спостерігати за задоволеними клієнтами, особливо коли вони поверталися й ділилися історіями про те, як подіяли мої свічки. У такі моменти я сповнювалася ще більшим ентузіазмом, і мої свічки виходили якіснішими, адже в мою магію вірять і вона приносить користь.

Дзвіночок на дверях знову задзвенів, і, усміхнувшись черговому клієнту, я взялася допомагати підібрати потрібний товар. Деякі обличчя були мені знайомі, хтось уже приходив до мене, а когось я бачила на ринку в центрі нашого містечка. Але постійні клієнти були моєю окремою любов'ю:

– Доброго деньочка, Ліоро! – літній чоловік не увійшов, а ніби вплив усередину мого магазинчика.

– Містере Орлосе, рада вас бачити. Як ваше здоров'я? – довелося відволіктися від трав, які я використовувала для аромату свічок, щоб підійти до нього ближче.

Не зважаючи на те, що чоловікові було вже далеко за сотню років, він і досі міг позмагатися з молодими на словах. Лише сріблясті роги та невеликі оленячі вуха, що виглядали з сивого волосся, а також незвичайні бурштинові очі нагадували, що людиною він був лише наполовину. Містер Орлос був представником лісового народу, який не дуже любив контактувати з іншими расами й надавав перевагу життю невеликими громадами в лісах. Але колись його матуся закохалася в людину й покинула звичне життя в лісі. Я стільки разів слухала цю історію кохання, що навіть трохи заздрила тому, що містер Орлос зростав і спостерігав за нею з перших рядів.

– Ох, та яким може бути моє здоров'я в такому-то віці? Кості ломить, голова болить, робити зовсім нічого не хочеться, – почав він звично скаржитися, але з легкою театральною ноткою перегравання.

З моїх губ зірвався тихий смішок. Я провела його до невеликого столика біля вікна, клацнула пальцями, і до нас прилетів невеликий порцеляновий чайник з чашкою.

– Якщо вам так погано, тоді вам не до мого магазину, а до лікаря, – чашка акуратно приземлилася на стіл перед старим, який невдоволено фиркнув.

– Ну не починай! Знаєш же, що, крім тебе, ніхто мені не допоможе.

– Тоді не перебільшуйте аж настільки. Вашому здоров'ю інколи навіть я заздрю.

Засміявшись, містер Орлос взяв чашу до рук і випив трохи свіжо завареного чаю. Щоразу було майже одне й те саме, і це стало настільки звичним і незамінним, що коли чоловік довго не приходив, я мимоволі починаю думати про те, чи все з ним гаразд.

Краєм ока помітила, як один із клієнтів, що ходив між полицями з товаром, подивився в наш бік і невпевнено помахав рукою.