Глава сьома. В якій риба грає вирішальну роль

І ніби у відповідь на її думки без жодного попереджувального дзвінка поруч із нею опинився благовірний. Пройшов до кімнати, стягнув піджак, кинувши його на стілець, скоса глянув на неї, мимохідь буркнувши: «Я потім у пралку засуну». І завалився на диван, відкинувши голову на спинку та втомлено скривившись.

- П’ять хвилин – і буде чай, - чомусь уголос сказав він. Наче зайняв вичікувальну позицію.

- Горло болить? Тоді меду додай. А ще краще все ж молоко, - Марічка наносила парфуми, й кімнату наповнив їхній аромат.

- Я не п’ю молока, - спокійно відповів він, мляво думаючи про те, що все летить під три чорти. Потім повернув до неї голову й наштовхнувся поглядом на шалик… пов’язаний замість паска на талії. Ліловий, зі складним абстрактним візерунком. Чомусь спантеличився. І додав: - Я взагалі молочне не люблю.

- Заради діла можна й потерпіти, - заперечила дружина й озирнулася довкола – чи нічого не забула.

- Куди зібралася?

- Клієнтка ресторан відкриває. Запрошення мені надіслала.

- Ясно, - кивнув Іванко й розчаровано відкинув голову назад на спинку дивана. Довго не витримав, знову глянув на дружину. – Я думав, цей шалик під час переїзду загубився. Ти його зовсім не носила.

- А я теж так думала. Кілька разів шукала – не знаходила.

- Тобі личить.

- А ти кудись підеш?

- Не знаю. Ти надовго?

- Не знаю. Хочеш, залишуся? – Марічка пильно дивилася на чоловіка, і було геть незрозуміло, жартує вона чи говорить серйозно.

Він замовк. Уважно розглядаючи її обличчя, спускаючись поглядом униз по блузці й затримавшись на шалику. А тоді стримано повідомив:

- Хочу. Але боюся обламати твого Євгенчика.

І теж було зовсім незрозуміло, наскільки він серйозний.

- Тобто Лялечка засмутиться?

- Ми обоє це переживемо! – розсміявся Іванко. Й одразу додав: - Якщо ти залишишся, то й я залишуся.

- І що робитимемо? – усміхнулася у відповідь Марічка.

- Не знаю. Хочеш, вечерю приготую?

- Хочу. Можемо разом.

- Та годі. Ти сьогодні гарна, а я по господарству. Посидиш зі мною?

- Вголос почитати?

- Роби що хочеш, просто поруч, - усміхнувся він. І схопився з дивана, ніби п’ять хвилин тому не повернувся виснажений і понурий. Простяг їй руку й спитав: - Музику якусь поставити?

- Поставити, - кивнула Марічка, вкладаючи пальці в долоню чоловіка. – Отих своїх… Сніжних поліцейських.

- Ван моумент!

За десять хвилин у квартирі ненав’язливо лунала When Love Breaks Down, а на плиті шипіла олія. Іванко чаклував над рибою й мовчав про те, що прикупив усе заздалегідь. У крайньому разі, якби вона все ж пішла, він би просто смачно повечеряв. Поки вона там із… Євгенчиком.

Думка про те, що дружина може йти до ресторану із подружкою, чомусь так і не з’явилася. І вкотре він дивувався, що майже не ревнує. Чи то звик, як і до всього іншого, чи то усвідомлював, що з Євгенчиком нічого немає і бути не може. Але все одно страшенно не хотілося, щоби вона пішла… І не лише тому, що мав плани на цей вечір, які неможливо здійснити на самоті. Він, ясна річ, відпустив би її. Та пото́му не давав би собі спокою питанням, чи варто було відпускати. Своїм «хочеш, залишуся» Марічка його приголомшила. Несподівано приємно. І шаликом – теж. Ніби точно знала, чого він жадає найбільше у світі.

Іванко час від часу скоса поглядав на дружину, відвертався й усміхався, зосереджено пильнуючи стейки на пательні.

- Соус твій вершковий готуємо? – між іншим поцікавився він.

- Готуємо, - швидко відповіла вона, зрадівши нагоді бодай щось сказати. Сьогодні їхня тиша її бентежила. – Можна допоможу, га?

- За однієї умови.

- Дожилися, - хихикнула Марічка. – Якої ж?

- До плити ти не підходитимеш. Тільки помішуватимеш, - він на мить замовк, а потім пояснив: - У тебе нові парфуми, не хочу, щоб ти просочилася рибою.

- Я можу потім піти в душ, - випалила вона й відчула, як від ніяковості спалахнули щоки. – Це дурість, але я почуваюся так, наче на першому побаченні.

- Справді?

- Справді.

- А я – як на другому. Коли ми цілувалися в ліфті. Уперше, пам’ятаєш?

- Звісно, пам’ятаю, - трохи ображено відповіла Марічка.

Іванко затримав на ній погляд. Потім дістав із холодильника вершки й масло, витяг із шафки вино та часник. Усе це разом із невеличкою каструлькою підсунув до дружини. На мить замислився і часник забрав, поніс до відра чистити. І нарешті повідомив:

- Я вже днів п’ять думаю.

- Про що? – спитала вона, спостерігаючи.

- Про різне, - відповів Іванко й одразу виправився: - Про тебе, про нас, про життя.

- І?