Глава шоста. В якій вже все пропало…

- Гм-м… - задумливо розтягуючи звуки, мовив Майстер, - не можна сказати, щоб ваш план зовсім не спрацював… Бачите, як гасає…

- Гасає, - невдоволено буркнув Підмайстерко. – Він дружину має в ресторан кликати. І подарунок для неї шукати.

- Я ж казав! Я їм другий медовий місяць намагався влаштувати, і нічого не вийшло. Дружина – це надто складно. З дружиною голову ламати треба. А от Лялечки не носять вигадливих прикрас! Їх якраз сердечками, листівками та квіточками й підкорюють. І тут він іде правильним курсом.

- Ну це вже ні! – обурився учень.

І попрямував зустрічати Іванка просто посеред торговельної зали, заставленої вітринами з вишуканими ювелірними прикрасами. Той якраз зависнув над склом, оздобленим веселими ведмежатами, квіточками й написом «Для всіх закоханих».

- Готуєтеся до свята? – спитав у нього Підмайстерко.

- Ну типу… Треба ж хоч щось.

- Та ви шо! Такий день! «Щось» – у жодному разі не можна. Маємо одну річ, - підхопивши Іванка під руку, Підмайстерко потяг його до скляної шафи, в центрі якої на темно-синій оксамитовій підставці виблискувала коштовним камінням елегантна брошка філігранної роботи. – Для коханої жінки – найкращий подарунок.

Певний час Іванко уважно роздивлявся прикрасу, міркуючи над тим, що на численних Маріччиних сорочках вона виглядатиме ідеально. Саме під комірці. Така ж вимоглива, як і вона сама. Але він до нестями втомився від усієї цієї клятої вимогливості! Зрештою, чого ж хотів він сам?

- Гарно, - без особливого ентузіазму прокоментував Іванко. – Але я придивляюся до кулонів.

- Кулон? Але це надто… м-м-м… просто. Звичайнісінько. Як у всіх.

- Ускладнювати не хочу… От саме зараз – що простіше, то краще.

- Та ви придивіться, потримайте в руках, - наполягав Підмайстерко, вкладаючи брошку в Іванкову долоню. – Такий подарунок не залишить байдужою, розумієте?

Клієнт покрутив у пальцях золоту переливчасту цяцьку зі складним візерунком і безрадісно подумав, що не хоче. Просто не хоче і все.

- Ні, - мотнув Іванко головою. – Мені потрібно щось легке, святкове й позитивне. Най навіть банальне.

- Банальне породжує банальне. Ви не справляєте враження людини, яка задовольняється банальним, - зробив Підмайстерко ще одну спробу.

- Та ну? – недовірливо перепитав Іванко. – Слухайте… Я хочу… ну не знаю… котиків, сердечка, написи «Ай Лав Ю»… щось таке. І мені пофігу, банальне воно чи ні.

- Ну що ж, - зітхнув Підмайстерко, - у нас великий вибір саме таких дрібничок. Обирайте!

Іванко сунув у руку «консультантові» брошку й тицьнув пальцем в ніжне ажурне сердечко на вітрині.

- Оце. І тонкий ланцюжок до нього.

Майстер гмикнув і вже заходився довбанутися лобом об стіл… але передумав. Дивитися на бідолашного Підмайстерка було відверто боляче. Болячіше, ніж довбатися головою об стільницю.

- Змиріться, - мовив Майстер. – Ну чого так побиватися? Ваша кар’єра ще й не починалася, зітхати нема про що. Правління з часом охолоне, передумає. Мені, повірте, гірше! Така ганьба при моїх регаліях… І то не впадаю в зневіру!

- Ні. Ні, ні й ні! Я так цього не залишу. Це справа принципу, Майстре, - гарячкував Підмайстерко й відчайдушно розмахував довгими руками. – Ще є вона, і я знаю, що робити.

У навушниках і в форменій куртці кур’єрської служби Підмайстерко з’явився перед столом Євгенчика.

- Маю пакунок для пані Іваненко, - рівно пробубонів він.

- Вона, здається, нічого не замовляла, - спантеличився Євгенчик. – Доставка хоч не за наш рахунок?

- Нє-а, за рахунок відправника.

- Ага… тут десь треба розписатися?

- Тут, - Підмайстерко тицьнув пальцем у графу журналу на планшеті.

Євгенчик швидко й акуратно поставив підпис, буркнув своє «дякую» й попрямував до начальниці з конвертом.

- Пошта!

У конверті було запрошення на відкриття ресторану «Моя Мімімішечка», яке надіслала постійна клієнтка. Відкриття мало відбутися 14 лютого, а запрошення було на дві особи.

І тут перед Марічкою постала проблема, розв’язання якої потребувало купи часу: що з цим робити?

Перша думка була дивною – піти до ресторану із чоловіком. Довго обмірковувати її Марічці не довелося. Думка була відкинута як нежиттєздатна. Мовчати вдома, у своїй кімнаті значно комфортніше, ніж у ресторані при сторонніх.

Друга думка була конструктивнішою – віддати запрошення чоловікові. Лялечці там напевно сподобається. Атмосфера мімімішності та її червоні губки органічно доповнюватимуть перше та друге.

Далі думки почали скакати по іменах подруг. Вона навіть погортала контакти в смартфоні. Та хто захоче проводити День Валентина в жіночій компанії? Навіть якщо поруч немає гідного або бодай більш-менш пристойного чоловіка – у цьому ніколи не зізнаються.

Марічка зітхнула.